-

Частина 3

   День 35

   Федір квапливо поставив вечерю біля ліжка на тумбочку і вже відвернувся, щоб піти, та раптом Люда, що стояла на балконі, його окликнула:

— Чекай!

    Послушник невпевнено зупинився, не наважуючись глянути на неї. Дівчина поволі підійшла до нього.

— Навіть ти уникаєш мене.

   Хлопець здригнувся і підвів голову. У сутінках листопадового вечора та здавалася примарою.

— Вам розчесати коси? Моя пані, вони у вас такі спутані...

— Не забивай мені баки, братику. До сраки те волосся! Мені потрібна моя дитина!

   Федір зовсім знітився. Його найбільшим бажанням було піти звідси.

— Моя пані, пробачте мені…

   Люда хмикнула й презирливо подивилася на нього.

— Ну й котися звідси! — вона щосили штовхнула бідолашного в груди, від чого той відлетів назад і гепнувся об стіну.

   Дівчина відкинула з обличчя волосся і видала дивний звук, схожий на гарчання. З жахом послушник усвідомив, що то вона так сміється.

— Пішов звідси! І решті скажи, щоб котилися під три чорти!

   Федір встиг зникнути перш, ніж Люда шпурнула йому вслід глечик з молоком. Посудина голосно дзенькнула, розбившись об стіну, і дрібні черепки вперемішку з молоком, попадали на кам’яну підлогу.

   У кімнаті було темно і холодно. Пізня осінь більше не тішила. Люда сиділа на ліжку, опершись на стіну, й дивилася на свою вчорашню помилку — розбитий на друзки глек та велику пляму від молока. Молоко скисло і тепер смерділо на всю кімнату. Звідкільсь з’явилася муха. Вона літала над ним, не наважуючись повірити своєму щастю. Дівчину нудило від всієї цієї картини, проте вона лінувалася бодай вийти на балкон. Сьогодні Люда прокинулася рано, почувши кроки на сходах. Хтось ніс їй сніданок. Проте вона одразу крикнула, щоб забиралися геть. Тепер, сидячи в цьому смороді, дівчина була ладна вмерти.

   Зійшовши вниз, вона на мить спинилася біля задніх дверей і провела по них рукою. «Мені бракує тебе…» До кого вона подумки звернулася, не знала сама. Чи то до Йоана, чи до Злати, чи до своєї дитини, чи взагалі до того світу, який став таким рідним.

   Дівчина більше не відчувала різниці між днем та ніччю. Вона могла спати до вечора і сидіти до світанку. Проте Люда чітко знала, скільки часу в неї залишилось. Вона почала зворотній відлік одразу наступного дня після пологів. Тоді, лежачи на запашному сіні у лазні Злати, термін у сорок днів здавався таким довгим. Дівчина була певна, що зможе врешті здолати прокляття. Проте зараз, коли зосталося менше тижня, відчуття тривоги крутило десь в животі, вивертаючи назовні потаємні страхи.

   Люда не вірила, що скоро все зникне. Мине цих п’ять днів — і все лишиться на своїх місцях. Вона знову поїде до Злати, пригорне Мирослава. Після обіду поїде зі Жданом до братства. У трапезній її зустрінуть брати.

— Не вірю. Я не вірю! — дівчина закричала і її біль луною відбився від холодних стін храму.

   Враз за дверима, які вели до крипт, почувся сміх. Мерзенний та пронизливий, ніби в шакала, він здався Люді знайомим. Вона швидко підскочила до дверей і відчинила навстіж.

— Ти хочеш погратися зі мною? — вона зійшла на кілька сходин вниз і прислухалася. — Думаєш мене налякати? Мушу тебе розчарувати. Якийсь смердючий бабай з підвалу мені не страшний. Мені вже нічого не страшно! Віддай мені мою дитину! Віддай моє життя!

   День 39

   Наснилися його руки. Сон був таким реальним! Люда раптом пригадала, що таке щастя. Серце в грудях затріпотіло, ожило, насичуючи кров’ю холодні бліді руки. Дівчина знайшла шаль, подарунок на минуле Різдво, десь на дні скрині і накинула на тонкі плечі. Сьогодні вона його дочекається.

   Під час вечірні Люда не відводила від Йоана погляду. Він стояв попереду і, здавалося, був повністю заглиблений у молитву. Який він був гарний цієї миті! Висока струнка постать, окутана чорною, як ніч, рясою, здавалася чимось неземним. Люда мимоволі усміхнулася: вона добре знала, що без неї йому набагато краще. Його тіло зводило її з розуму в ті короткі миті їхньої любові, які в них були. Бліда мармурова шкіра змушувала милуватися нею, гладити, пестити. Люда обожнювала просто водити пальчиком по його грудях, малюючи різноманітні нехитрі малюнки. Без жодного шраму чи подряпини, без жодної зайвої волосинки його тіло здавалося дівчині тілом бога. Тільки в його сильних руках Люда розуміла, що їй нічого боятися. Відчуття захищеності та безпеки — як то було давно… Вона тяжко зітхнула і їй раптом здалося, що Йоан почув її німий крик про допомогу.

   Послушник здригнувся від важкого зітхання позаду себе. Він знав, кому воно належить, та не насмілився озирнутися. Його зіронька, невже їй так зле? Так, їй зле. Насправді він чудово це розумів, та нічого не міг подіяти, не міг плюнути на все, підбігти до неї й міцно обійняти. Не міг заспокоїти і сказати, що все буде гаразд, бо так вже не буде. До їхньої розлуки залишився один день. Ще кілька годин — і вони попрощаються назавжди.

   Невже це ще не кінець? Невже знову пройде століття безпомічного чекання й на місці, де стоїть зараз Люда, стоятиме зовсім інша, чужа дівчина, але так само нещасна й ображена? Він так сподівався, що ця обрана стане їхнім спасінням, що навіть подумати не міг про щось інше. Та тепер пізно, вона не змогла. Мабуть, вже ніхто й не зможе їм допомогти, певно так і задумав старий кат, а вони повірили. Якщо так, то нема чого втрачати: ліпше до кінця світу пронидіти в пеклі, аніж любити когось іншого, окрім неї.