-

Частина 2

   День 27

   Це початок кінця. Саме ці слова кинув на останок Лука. Люда не дивилася на нього. Не хотіла бачити. За мить почула, як клацнув замок: її вкотре зачинили тут, ніби у в’язниці.

   Храм був порожнім та темним. Дівчина сіла на сходину біля вівтаря, поклала свічку і втомлено витягнула ноги поперед себе. Тонка бліда шкіра незвично контрастувала з темним розпатланим волоссям, через що Люда здавалася міфічною фурією. Сльози безпомічності скотилися з очей і впали на коліна. Тепер навіть отець не хоче її знати. Всі тікають від неї, як від прокаженої. Нема кому пожалітися, поплакатися. Але яке вони мали право забрати у неї дитину?

   Лука звинувачував себе у тому, що не догледів обрану. Помітивши її зникнення, вони з Федором розділилися. Проте Лука попросив брата, аби той не розповідав нікому про зникнення дівчини.

— Просто подивись, чи вона там.

   Тож Федір побіг до госпіталю, а Лука — до Злати. На щастя, там була Малуша. Вона й направила його на кладовище.

   Серце купчихи обливалося кров’ю. Їй було шкода і немовля, і названу доньку. Та з божевільним поглядом спостерігала за тим, як Злата зникає за ворітьми свого двору з її сином на руках. Лука ледь втримав її, попросивши Ждана керувати возом. Послушник міцно тримав Люду, яка оскаженіло виривалася з його рук. «То на краще», — запевняв себе хлопець. «Так буде ліпше для всіх».

   Люда не спала майже цілу ніч. Передрімала кілька годин перед світанком. Прийшов Федір, мовчки приніс сніданок. Пішов. Апетиту не було, вставати не хотілося. До обіду так і лежала, дивлячись на сірувату, де-не-де потріскану стелю. Потім все ж підвелася, з’їла маленький шматочок хліба, запила молоком. Спустилася вниз. Погляд дівчини затримався на замкнутих дверях й відчуття самотності накотилося з новою силою. Притискаючи до грудей сорочечку сина, яка досі пахла ним, Люда була схожа на примару, блукаючи по пустому храму у променях сонця, що от-от мало зайти.

   Тільки-но костел поринув у темряву, дівчина почула скрегіт ключа в замку. За мить на порозі з’явився Йоан. Побачивши Люду, він завмер від несподіванки. Останні події швидко розлетілися по братству. Послушник зібрав рештки волі в кулак, аби не кинутись до неї одразу після того, як дізнався, що сталося. Він боявся цієї зустрічі. Боявся зустрітися з її болем. Тому, почувши позаду себе кроки інших братів, швидко проминув її, опустивши вниз очі, і зайняв своє місце.

   День 31

   Несподіваний гість з’явився одного з тих сірих ранків. Люда якраз в напівзабутті обіймала сходи вівтаря. Він легко проліз крізь вузький тунель і випростався.

— Людо?

   Дівчина здригнулася всім тілом й підняла голову. Хлопець аж відсахнувся, побачивши її бліде з впалими щоками лице та вирячені очі. Він підбіг до неї, допоміг підвестися. Люда не переставала здивовано дивитися на нього, ніби не впізнавала.

— Люба моя, що з тобою?

   Та раптом широко всміхнулася й кинулася Богдану в обійми:

— Богданчику! Ти прийшов до мене! Я така нещасна... Врятуй мене, Богданчику!..

   Проте наступної миті, немов би отямившись, відпустила юнака і зробила крок назад.   

— Чого прийшов?

— До тебе, — просто відповів той.

— Лишив жінку саму вдома, як то так?

   Богдан промовчав.

— Вона ж сваритиме тебе, Бодику. Лаятиме свого вірного цуцика… Ти ж в неї на короткому поводку бігаєш, то як ж так сталося, що вона послабила хватку? — голос Люди став солодко-егоїстичним.

— Нащо ти так? Не роби із себе дурепу! Я ж знаю, що ти не така.

   Дівчина промовчала.

— Коли ти повернешся додому?

— Мій дім тут. Я нікуди звідси не піду.

— Я хочу тобі допомогти, — Богдан пропустив повз вуха її слова.

— Не треба мені ніякої від тебе допомоги, — болісно глянула на нього дівчина. — Досить вже з мене тебе, Бодю.

— Вибач мені, дурному, — юнак ніжно взяв її холодні маленькі долоньки в свої руки. — Я хочу хоч якось тобі допомогти, будь ласка!

   Він пригорнув Люду до себе. Цього разу вона не пручалася. Господи, як же то добре — відчувати себе в повній безпеці та надійному захисті! Тепло Богданового тіла перейшло до неї і по шкірі пробігли мурашки. Вона навіть на якусь мить заплющила очі й усміхнулася.

— Богданчику...

    Він відсторонив Люду від себе і лагідно подивився їй в очі.

— Я нікому тебе не віддам. Все в нас буде добре: тільки ти повернешся додому, я знайду тобі роботу, підеш вчитися... Я поможу тобі всім, чим лише зможу. Я любитиму твою дитину, як свою.

Люда враз пригадала, що він одружений.

— А в тебе є діти, Богданчику?

   Хлопець опустив очі.

— Нема. Марта втратила дитину.

— Мені шкода. Тобі пора йти. Підтримай дружину, їй важко.

   І Богдан пішов. Він докоряв собі, що так і не зміг розповісти про страшну біду. Коли він побачив Люду, її стан не на жарт налякав його, тому новина про те, що її мати померла того ж дня, коли у нього було весілля, так і залишилася таємницею.