-

Частина 3

   День 23

   Змовини відбулися в купецькому домі. Батьки Ярослава, які спочатку були проти невістки-холопки, побачивши багате придане-віно, значний вклад до якого зробила Злата, і дізнавшись, що Малуша тепер вільна, передумали і благословили пару на щасливе і довге життя. Весілля вирішили справити до Пилипівки[1].

— Відпочинь трохи, — радила Люда, спостерігаючи за подругою, яка увесь час метушилася, аби все встигнути.

— Потім відпочину, — віднікувалася дівка, вкотре переглядаючи скрині з приданим. — Пані пообіцяли бути моєю посадженою матір’ю.

— Це ж чудово! — зраділа Люда.

   Вони сиділи у тісній кімнаті, яку Малуша ділила з Настею. Люда напросилася провідати Злату, а заодно побачити й підтримати подругу, яка останнім часом була сама не своя від хвилювання.

— Я візьму Настю за дружку, — мовила щаслива наречена, з ніжністю погладжуючи своє весільне вбрання. — Вона так змінилася. Тепер ми як подруги.

   Люда щиро раділа за Малушу і за її молодшу сестру. Настя й справді сильно перемінилася за останній рік: з худорлявої, незграбної та переляканої дитини вона перетворилася на струнку красиву дівчину, а східне коріння додавало їй загадковості та привертало до неї увагу парубків.

— Ти чула про Захара? — раптом спитала Малуша.

   Люда ледь кивнула.

— Пам’ятаєш, коли ми ворожили, ти витягла шматок кори? Я тоді тобі збрехала. Насправді то означало домовину, чиюсь смерть. Та я боялася признатися, — дівчина винувато повела плечем.

   Люда не знала, що відповісти. Вона нікому не розповідала про те, що було між нею та Захаром. Тому кілька хвилин дівчата сиділи мовчки.

— Пані стільки мені усього дали, — врешті сказала Малуша. — І посуду різного, і гривні шийні, і тканини шовкової!

   Люда полегшено видихнула і всміхнулася.

— Бажаю вам легкої долі, подруго!

   Малуша розчулено глянула на свою колишню пані і обійняла.

— Тебе тут бракує. Як ти там, зовсім одна?

— Я не одна, — відповіла Люда. — У мене є син. «Поки що», — промайнуло в голові.

***

   Всю заутреню Люда стояла навколішки, опершись на постіль. Голоси монахів долинали до неї і вона тихо їм підспівувала. Дівчина чітко виокремлювала голос Йоана з-поміж інших. Вона не хотіла вірити, що скоро може позбутися й цього мізерного щастя — чути його.

   Служба закінчилася. Дівчина відкинула гобелен, який закривав лоджію, і визирнула надвір: сіро, холодно. Дощило ще з ночі. Чорні дерева із залишками листя здавалися їй гігантськими павуками, які тягнули до неї свої бридкі довгі лапи. Люда здригнулася і рвучко закрила арку: «Привидиться ж таке…» Вона закутала немовля і спустилася вниз. Задні двері виявилися закритими на ключ і дівчина розгублено зупинилася. Люда хотіла провідати Злату, яка сьогодні мала бути в лавці, і те, що вона не змогла вийти з костелу, дуже її здивувало. Ще жодного разу двері не зачиняли.

   До голови починали підкрадатися важкі думки: «Я знову зробила щось не так? Але ж останні тижні я, як ніколи, була покірною та майже увесь свій час проводила в молитві».

   Враз за дверима, які вели до крипт, долинув звук, схожий на стогін. Люда перелякано зупинилася. Невже у підземелля хтось заліз? Вона підійшла ближче і обережно притулилася вухом до дверей. Необачно, сказав би кожен, залишатися чекати невідомого, ще й з немовлям на руках. Та поруч не було нікого, хто б міг її напоумити, тому вона торкнулася дверей — і ті зі скрипом відчинилися. У ніс одразу вдарив неприємний запах сирості.

— Хто тут? — ледь чутно прошепотіла дівчина, молячись про себе, аби ніхто їй не відповів.

   Не отримавши відповіді, поспішила зачинити двері і піднятися нагору. Невже вона ніколи не позбудеться відчуття, ніби щоразу за нею хтось стежить з найтемнішого кутка підземелля?

   Ледве дочекавшись вечора, Люда знову спустилася вниз і зустріла Пилипа, який якраз заходив до костелу.

— Вечірня вже почалася?

— Ще ні, панотець задержуються.

— Чому ви закрили двері?

   Пилип не відповів, мовчки пройшовши повз дівчину. Вона поглядом знайшла Луку та Йоана. Брати стояли за колоною і не бачили як вона підійшла.

— Видіння досі нема, — тихо мовив Лука. — Ще є час.

— Кілька днів нічого не змінять, — холодно відповів Йоан. — Видіння про прихід Єлисавети теж було пізно. Тому зустрінемося через століття.

— Ти навіть не попрощаєшся з нею? Вона інакша. Вона не Ядвіґа.

— До чого тут Ядвіґа? Я не хтів того.

   Люда похолола. Невже вона була права, коли подумала, що між Йоаном і тією обраною щось було?

— Хочеш сказати, що вона тебе змусила? Я ледь стримувався, коли бачив, як нагло вона поводилася з Федором! Він, як дурний, все приймав на свій рахунок. Як вона, не кліпнувши оком, залишила доньку одразу після народження. А він вибивав із себе останній дух, переймаючись, що надто слабкий у вірі. Як переживав, коли інші вважали його недостойним покликання. Але він не видав вас. Бо насправді Федір єдиний з-поміж нас усіх, хто вартує спасіння.