-

Частина 2

   Після вечірні Лука приніс люльку і мовчки сів на стілець. Він із острахом спостерігав за обраною, яка думками була далеко звідси. Вона сиділа на ліжку, спершись до стіни, і колисала на руках дитину. Відсутній порожній погляд русалкових очей дивився в нікуди, крізь послушника, який марно намагався привернути її увагу.

   Йоан продовжував робити їй боляче. Він не вмів виявляти своїх почуттів наполовину, то пірнаючи з головою в них, то з доводячи себе й оточуючих до безумства через садистську байдужість. Лука знав ці темні сторони свого брата за покликанням і не міг змиритися з ними. З іншого боку, послушник чудово розумів, що випробування — це не тільки слово. Це — гріховне бажання, спотворене й посилене у сотні разів, яке затьмарює розум та випускає назовні давно втихомирених демонів, приспаних столітніми молитвами.

— Я майже нічого не знаю про нього, — раптом мовила Люда, не дивлячись на Луку. — Ми ніколи не розмовляли просто так. Тільки одного разу він розповів про те, що сталося між ним і Дем’яном. Ну, і трохи про Сладу. Та яким було його життя до монастиря? Якими були його батьки? Його тато дуже любив єдиного сина.

— Так, боярин Мудролюб жив заради нього. Він хотів, аби Іван став знатним воїном. Проте не все в житті стається так, як ти хочеш.

— Тоді краще взагалі жити без мрій, — сумно відповіла дівчина. — Знаєш, часом я уявляю собі, як би все могло бути, якщо ми б жили у моєму світі. Якими ми були б, які професії могли б обрати.

— У тебе ще все попереду, і професія, й ціле життя, — спробував підбадьорити її послушник.

— Мені воно непотрібне, — заперечливо похитала головою Люда.

— Гріх так казати, — зауважив Лука. — Бог все бачить і чує, він ніколи не полишає нас.

   Раптом дівчина засміялася. Сміх її був гіркий та безрадісний. Брата аж пересмикнуло від нього.

    День 20

   Люда довго обдумувала слова Малуші. А й справді, може варто самій зробити перший крок? Бо інакше вона з’їде з глузду. За цей час дівчина жодного разу не спускалася на вечірню. Отець Митрофан дозволив їй молитися у своїх покоях.

— Мирославчику, синочку мій, — лагідно примовляла Люда, — матуся зараз зустрінеться з твоїм татком. Він забув про нас, не приходить, не вітається… Варто нагадати йому про наше існування.

   Дівчина заплела дві коси й пов’язала серпанок, як навчала її Злата. Почепила на руки браслети, на шию — зелені коралі і хрестик. Взула нові чобітки і глянула на своє відображення. Легке тремтіння пройшло по всьому тілу. Чи сподобається йому?

   Йому сподобалося. Та показати цього він не міг. Люда стояла попереду нього, ще вродливіша й бажаніша, аніж до цього часу. Послушник розумів, що його вина скоро не матиме дна. Він сам будував стіну між ними, то вимуровуючи її вище себе, то вкотре розбиваючи до половини.

   Після молитви він хотів як і завжди непомітно вийти з костелу, та цього разу біля дверей вона чекала його. Дівчина стояла, дивлячись прямо на нього своїми світлими очима і в її погляді був страх. Люда нервово м’яла у руках пасок, хоча й намагалася здаватися спокійною. Йоан зрозумів, що йому не вдасться уникнути розмови.

— Ти нині дуже гарна.

— Дякую.

— Як Мирослав?

— Добре.

   Запала тиша. «Оце й вся розмова?» Люда враз забула, що хотіла йому сказати. Вона підготувала цілу тираду, яку мала за першої нагоди вилити на Йоана, як відро крижаної води. Та раптом всі слова вивітрилися з голови.

— Хочеш його побачити?

   Послушник кивнув.

— Який він славний, — тихо мовив Йоан, дивлячись на спляче немовля.

— Він — моя єдина розрада.

— Вибач мені.

— Не варто. Я звикла, — сумно відповіла Люда, не відводячи погляду від чоловіка. — Твій шлях майже пройдений, чи не так? Думаю, Пилип мав рацію, коли казав, що Дем'ян буде випробовувати вас, поки всі ви не опинитеся у чистилищі. Скоро ми попрощаємося. Пройде століття. Я за цей час вийду кілька разів заміж, поховаю всіх своїх чоловіків. Постарію, згорблюся, покриюся зморшками, помру, мене закопають і кості мої зітліють у сирій холодній землі, а ти повернешся таким же молодим та гарним.

   Йоан стиснув зуби: він не міг уявити Люду поряд з кимось іншим. Краще б вона взагалі не була обраною. Найкращі моменти її юності були нагло вкрадені. Дівчина була вирвана зі свого світу, часу та своєї сім’ї. Вона могла б жити безтурботним життям, якби не він. Ліпше б він ніколи її не знав.

— Я завжди буду біля тебе, де б ти не була, — Йоан обережно накрив своєю рукою руку Люди.

— Будеш моїм янголом-охоронцем? Кажуть, що він знаходиться за правим плечем?

— Я буду за обома твоїми плечима.

   Наступного дня по обіді до кляштору навідалась Злата. Жінка мала виснажений вигляд.

— Мені вас не вистачає, — зітхнула вона. — У хаті стало тихо, відколи ви поїхали.

— Ти ж знаєш, що я дала обіцянку отцю, — відповіла Люда. — Вдома все добре?