Розділ 21

Частина 1

День 17

   Після хрестин молода мати отримала дозвіл від панотця повернутися до костелу. Кінець жовтня тішив теплими днями. Дерев’яна люлька легко погойдувалася на березі озера. Вітер розвівав тонку прозору накидку, яка прикривала спляче немовля. Люда сиділа під вербою, накинувши на плечі шаль, і дрімала.

   Отцю досі не було видіння про наступну обрану. Це водночас і тішило, і лякало. Йоан так і не прийшов. Хоча дівчина й запевняла себе, що давно змирилася, проте кожен день наближав їхню розлуку й так само безперервно зростала дивна тривога в душі.

   Гучний рев літака розбудив немовля і молода мати вмить підскочила до люльки.

— Любий мій, ти перелякався?

   Вона обережно взяла сина на руки і спробувала заспокоїти. Дівчина й сама не на жарт злякалася страшного звуку залізної машини. Раптом подумала, що не хотіла б ростити дитину в цьому світі.

   Мирослав не переставав плакати, тому  вирішила повернутися до костелу. Вона занепокоєно озирнулася — боялася, щоб плач дитини не почули на дорозі. Це могло би здатися занадто підозрілим і привернути увагу.

   Дерев’яні колеса воза підстрибували на шляху, натикаючись на каміння. Проте Малуша не помічала нічого. Вона дивилася на спину Ярослава і не могла вгамувати виру думок у своїй голові. Якийсь він сьогодні байдужий. Не обійняв, не притулив до грудей. Слова лагідного не сказав. Тільки взяв важкі торби, що зготувала Злата, закинув на воза і лиш тоді швидко зиркнув на дівчину, проте одразу відвернувся. Невже її страх не безпідставний?

— То треба було так далеко перебиратися, — похитала головою Лабуня.  — Жила б собі коло Злати. І за дитям був би догляд, і для себе залишився б час. Ну, де вона там живе? Між мужиками одна дівка?

— То не мужики. То черчики, — спробувала виправдати подругу Малуша, хоч кішки й далі нестерпно шкребли душу.

— Ой, дівко!  — махнула рукою Лабуня і скривилася, — поскидай з них ті чорні лахи і від простого хлопа не відрізниш!

   Ярослав засувався на місці. Малуші це здалося підозрілим. Невже слова Лабуні так його зачепили?

— Якби то був жіночий монастир, — роздумувала Лабуня, — то так, я то розумію. Живи собі, скільки хочеш! Так би мовити, між своїми.

— У неї там брат, — знову заступилася за подругу Малуша.

— Ну і що? Чи ж то пасує бути їй одній? Як є брат, то чого не видав сестру заміж? Чия то дитина? Де її батько?

— Ой, тітко, досить вже! — не витримала Малуша. — Зупини коня!

   Ледь дочекавшись, поки віз зупиниться, дівчина стрибнула на землю і відбігла на кілька кроків вперед. Ярослав кинувся за нею.

— Отакої! — плеснула в долоні баба. — А що я такого сказала? Чи тобі зле, дівко?

— Нічого мені не зле, відчепіться від мене! — вигукнула Малуша, вже не стримуючи сліз.

   Ярослав обережно торкнувся плеча дівчини:

— Зоре моя, що з тобою?

— А ніби ти не знаєш! — огризнулася та, скидаючи його руку.

   Коваль нахмурився, але вирішив за краще промовчати.

— Чого ти стоїш? Їдь собі!

— Я не поїду без тебе.

— Ніби я тобі потрібна…

— Не кажи дурниць! — Ярослав силоміць змусив Малушу повернутися. — Що за дивні думки з’явилися у твоїй прекрасній голівоньці? Ти мені дуже потрібна, моя Мальвочко!

— Правда? — з надією спитала дівчина, підіймаючи заплакані очі.

— Правда.

   Ярослав притулив її до грудей і поцілував у маківку.

— Вір мені.

— Вірю.

   У таку мить варто було залишитись наодинці, та закохані зовсім забули про Лабуню, яка вкрай здивована сиділа на возі і була свідком всього, що відбувалося.

— То он воно що! Так чого ж ти мовчала?

   Малуша випустила Ярослава з обіймів і на кілька секунд задумалася, не знаючи, що відповісти.

— Тепер ви знаєте. Я хочу сватати Малушу.

   Голос Ярослава звучав рівно та впевнено. Це сподобалося Лабуні.

— Ну, сватай. Дозволу питатимеш у батька, а не в мене.

— Але є дещо… — Малуша знову засмутилася. — Я не знаю, чи пані дасть мені вільну.

— Вільну? — брови Лабуні злетіли вверх. — Багато хочеш, дівко.

— Якщо й не дасть пані, я все одно візьму тебе за жінку! — Ярослав схопив кохану за руки. — Хоч в пекло, аби разом.

   Тільки-но Люда хотіла піднятися до своєї кімнати, як почула тихий невпевнений стук у задні двері. За мить на порозі з’явилися Малуша та Ярослав.

— Добридень! — привітався коваль, ледь вклонившись.

— Привіт! —  радісно відповіла Люда. — Заходьте, прошу!

   Вона відступила вбік, запрошуючи їх всередину. Малуша пройшла повз, навіть не глянувши на подругу, Ярослав поспішив за нею.