-

Частина 4

Місяць кидав бліде холодне сяйво на кам’яну підлогу крізь розбиті вітражі, ледь освітлюючи самотню постать, яка стояла навколішки посеред храму. Її легко можна було сплутати зі статуєю, якби час від часу з уст не зривалося судорожне зітхання і окремі слова молитви, казаної пошепки, не виривалися вголос: «Господи, лиш витримки й сили душевної прошу в Тебе! Особливо зараз не дай мені зійти з наміченого шляху. Не дай підвести Тебе! Ти знову випробовуєш мене… А я боюся не справитися, боюся підвести всіх, хто довкола мене…»

   Йоан підвівся, не підіймаючи голови, і перехрестився. У нього народилася друга дитина, проте цього разу то був син. Як хотілося побачити його, взяти на руки, вдихнути той неперевершений запах, який є лише в новонароджених. Проте послушнику, та ще й в його становищі, не пасувало якимось чином виказувати свою радість. Тепер, коли минуло кілька днів і вщухли перші емоції, радість так тісно переплелася зі страхом та сумнівами, що Йоан вже не був певен, чи взагалі має право думати про немовля та його матір.

   Він благав усіх святих, аби віддали її муки йому. Він витримає все, лиш би тільки Людмила не страждала. Якоїсь миті послушник і справді відчув невимовний біль, у грудях стисло, перехопило дихання і чоловік навіть подумав, що то Дем’ян прийшов по нього, та потім німі сльози покотилися по обличчі і чорні бездонні очі заблищали у сяйві місяця. Все ж щось людське у ньому залишилося, незважаючи на плин віків. Йоан підняв голову і глянув угору: світ стояв на місці, нічого не змінилося, проте його душа за останній рік постаріла на кілька тисяч літ. Хіба то не є його власне чистилище: бути поряд і не володіти нею? Не мати змоги розповісти про свої почуття, навмисно причиняти біль, аби відштовхнути від себе? «Порятуй мене, Боже!»

   День 7

   Тиждень після пологів Люда провела в лазні. Два рази в день Малуша натоплювала піч. Через кілька днів породілля відчула покращення: тіло перестало боліти, стало легше ходити і вона помалу почала забувати страшні години муки. Найбільше їй хотілося побачити Йоана, разом тішитися їхньою дитиною, але він не приходив. Не раз Люда намагалася вмовити Ждана відвезти її до братства, проте всі благання були марними: Злата й чути не хотіла про те, щоб дівчина покидала межі двору.

— Я вже зовсім здорова, — вперто повторяла Люда, дивлячись, як її названа мати колише на руках дитину.

— Нічого не хочу чути! — сварилася жінка. — Завтра ти повернешся до хати, якщо й справді одужала, — Злата лагідно усміхнулася до немовлятка, яке ніяк не хотіло засинати. — Голубе мій, чому ж тобі не спиться? Завтра святий отець завітає до нас. Треба гарно прийняти.

— Він сам приїде? — враз ожила Люда.

— Не знаю, — стиснула губи купчиха. — Похрестить нашого парубка. Я запросила Ганну і Лабуню.

— Вони хоч не поб’ються?

— Будемо сподіватися, — Злата передала Люді дитину і зітхнула, — не думала я вже, що ще буду няньчити внучатко. Почув Бог мої молитви.

   Злата пішла і Люда знову залишилась сама. Хоча ні, тепер вона не одна — у неї є син, її Мирослав. Люда глянула на спляче немовля — вона не відчувала радості материнства. До його народження була певна, що витягне свій щасливий квиток і зможе ще побути з Йоаном, не думаючи про завтрашній день. Проте дні минали, а відчуття щастя так і не приходило. Йоан не цікавився ними, не з’являвся і вітань не передавав. Так само, як й інші брати. Навіть Федір, який лише раз заглянув через вікно і швидко втік. Чого вони чекали? Чи може сподівалися, що вона нарешті їх покине? Тоді вони могли б сподіватися на наступну обрану, бо від Люди користі ніякої, одні неприємності.

   Хрестини минули спокійно. Отець Митрофан поводився підкреслено ввічливо, підбирав кожне слово, відповідаючи на численні запитання Люди: у братстві без змін, завезли старого чоловіка, якого вкусила змія, але він вже майже видужав; тіун Хома з двору боярина Судислава завіз дрова на зиму. Часу залишилося мало, треба поволі передавати справи в руки місцевих церковників. А Йоан… а що він? У нього свої справи.

   Священник попрощався і вийшов зі світлиці. Злата поспішила його провести. За столом залишилися сидіти тільки Лабуня та Ганна, трохи захмелілі від п’янкого меду. Люда підійшла до вікна: старий отець щось тихо говорив Златі, а та лише кивала головою. Люда відчувала, що говорять про неї. За воротами на дорозі їх чекав Кузьма. Хлопець нервово роззирався довкола, немов когось виглядав. Попід вікном промайнула руда коса і Кузьма розчаровано прицмокнув язиком. Малуша зазирнула до світлиці і, побачивши Люду, полегшено видихнула.

— Дівко, принеси-но води, бо я геть засинаю! — махнула рукою в бік Малуші Лабуня.

   Дівчина зачерпнула з відра свіжої води і подала ворожці.

— То ти кажеш, що то не варто пам’ятати дідів наших заповіді? — Лабуня витерла рукавом рота і докірливо закивала головою. — Кажеш забути все те, чому вчили вони нас багато віків?

— Я шаную пам'ять свого роду. Але час не стоїть на місці, — спокійно відповіла Ганна.

— Як і завжди. Час постійно біжить, от і малому вже друга неділя пішла! Але ж як вчора, так і нині ми живемо, їмо та спимо. Нічого не змінилося, — Лабуня плеснула в долоні і переможно глянула на Ганну.

   Та в свою чергу теж прийняла оборонну позу, відсунула миску і склала руки в замок.

— Ти собі думай як хочеш, — повільно мовила повитуха. — Але я думаю, що перепікання — то вже щось застаріле.