Розділ 20

Частина 1

У животі крутило ще з обіду і дівчина нарікала на груші зі Златчиного саду, якими поласувала напередодні. Слабкість у всьому тілі тільки посилювалася. Люда підвелася з ліжка, як у голові запаморочилося і вона знову сіла. Кілька разів глибоко вдихнувши, все ж встала й спустилася вниз. Уже тиждень дівчина жила у своїй старій кімнаті в костелі й увесь цей час майже не виходила надвір. Злата ніяк не хотіла відпускати її, та після цілого дня умовлянь дівчина пішла, нікого не попередивши. Вона просто не могла більше там знаходитися. Їй постійно здавалося, що Захар десь поряд, за спиною, за вікном, підстерігає її на кожному кроці й за кожним кутом. Після кількох тривожних тижнів та безсонних ночей нерви здали і одного ранку Люда просто втекла до костелу. Одна, пішки, не взявши ніяких речей. Не повідомивши нікого з братів.

— Ти вже вкотре ослухалася, Людмило! — суворо вичитував її отець Митрофан.

— Вибачте.

— Твоя поведінка не личить тобі, ще й у твоєму стані.

— Я більше не буду.

   Не хотілося ані сперечатися, ані виправдовуватися. Хотілося спокою.

— Я маю бути тут. Вибачте ще раз за все.

   Вона відвернулася від старого священника. Совість гризла, хотілося впасти йому в ноги і благати прощення за всі прикрощі, яких вона йому завдала. Та ноги не слухали і дивна впертість змушувала робити саме так, а не інакше. За мить Люда зрозуміла, що він пішов. Потім приходив Лука, а за ним — Федір. Навіть Пилип один раз заходив. Проте Йоана не було. Хоча ні, він був, бо його голос доносився до неї знизу під час вечірньої молитви, кликав, манив до себе, змушував до крові кусати губи і бити кулаками по кам’яних стінах. Проте дівчина не позволяла собі спуститися вниз. Ні, то не була гордість, — її Йоан розтоптав вже давно, вона боялася наслідків свого тривалого внутрішнього переживання. Вона трималася стільки часу, заштовхавши свій розпач у найпотаємніші глибини душі, що зараз просто боялася самої себе і того, що могло вирватися назовні при зустрічі з Йоаном.

   День видався похмурим, але теплим. «Буде дощ», — промайнуло в голові і Люда усміхнулася.  Вона зупинилася посеред храму і підняла голову вверх: крізь порожні шибки вікон залетіло кілька жовтих листків і повільно опустилося вниз. Спокій — нарешті вона віднайшла його за стільки часу. Й хоча саме зараз хвилювання та страх перед невідомістю мали поглинути її, дівчина відчула, ніби гора спала з її тонких плечей. Стільки часу вона провела не там, де це було потрібно, та костел все одно прийняв її назад, мов нерозумне, проте таке рідне та любе дитя. Чому вона зрозуміла це тільки тепер? Чому не прийшла, не прибігла швидше? Тоді не було би Захара в її житті, не було би того страху. Не було б тих митей з Йоаном, і, можливо, вона б зараз не помирала від туги за ним. Не було б докірливих поглядів з боку братів і, головне, вона б не розчарувала отця Митрофана. Люда не виправдала його сподівань.

   Раптом дівчина завмерла: десь прямо під нею почувся шурхіт. Вона повернулася обличчям до підземного ходу, що виднівся прямо з-під підлоги біля входу.

   Передчувала, що то він. Богдан підвівся, обтрусився й випрямився. Він явно не очікував побачити Люду отак відразу, тому збентежено й несміливо переступив з ноги на ногу, не наважуючись щось сказати. Його погляд одразу впав на її живіт.

—  Що це?

— І тобі привіт! — тихо відповіла дівчина.

   Богдан схопився за голову.

— Що вони зробили з тобою?

— Не верзи дурниць. Я цього хотіла.

— Чого ти хотіла, Людо?! — хлопець стояв поодаль, досі не вірячи власним очам. — То якась секта? То старовіри? Хто?

— Якщо ти питаєш про батька моєї дитини, то він єдиний для мене. Пропоную завершити на цьому. Як твої справи?

   Юнак не зміг відповісти. Він знову картав себе за слабкість. «Якби ж я забрав тебе ще тоді, нічого б не сталося».

— Ти пригадала?

— Так.

   Люда дуже змінилася. Якби він не розглядав щовечора перед сном її єдине фото, яке зберіглося в нього, то певно би й не впізнав її тепер.

— Розкажи мені про себе, про своє життя… тут, — Богдан обійшов її і сів на сходове підвищення вівтаря.

   Люда повернулася, підійшла до нього і також присіла. Відстань між ними була більше метра і юнаку підсвідомо захотілося її зменшити, та він не наважувався.

— Я не знаю, що тобі розказати. Та й не думаю, що тобі буде цікаво, — дівчина зітхнула.

   Богдан покрутив головою.

— Що ти таке кажеш? Мене цікавить все, що пов’язано з тобою…

— Серйозно? — насмішкувато спитала дівчина, глянувши на нього, — і чого ж так раптово? Ти не цікавився мною півроку.

— Вибач, — Богдан копнув ногою камінець і той покотився, дзвінко відбиваючись від бетону.

   Запала мовчанка. Люда не хотіла сваритися, не було настрою.

— Ти даремно прийшов. Я жива і здорова, я щаслива.

— Щаслива? У чому ж воно, твоє щастя?

   Люда не відповіла.

— Твоя мама переживає за тебе.