-

Розділ 5

   Лабуня прийшла без запрошення. Злата якраз готувала вечерю. Хотіла потішити донечку варениками. Люда не мала апетиту. Вона цілий день просиділа біля вікна, занурена у власні думки.

— Всяко воно в світі є. Не посміє ніхто обізвати його безбатченком. У тебе ж брат черчик? А черчики — то добрі люди, народиш та й виховають самі. Потім в писарі дадуть, а може й само схоче при храмі служити. А ти не пропадеш — знайде тобі Златка гожого мужа і діточок ще народиш, як на небі зірочок, — продовжувала Лабуня, та дівчина її майже не слухала. Ну що може вона знати, ця чужа тітка?

   Злата відвернулася від печі і докірливо глянула на жінку:

— Лишися дівки, їй і без тебе зле.

   Люда вдячно кивнула. Накривши на стіл, купчиха сіла.

— Та я що? Я ж нічого не кажу, — знову заговорила ображена Лабуня, щедро вивалявши вареника в блюдці зі сметаною. — Кому ж, як не мені, знати, що ти значиш для Златки! Я з нею ще з молодості знана. Всього ми вдвох пережили: і горя, і радості.

   Купчиха сумно закивала й перехилила чарку з медовухою.

— Ото ж бо й воно! — махнула рукою в бік подруги Лабуня. — Я тобі, дитино, зле не скажу. Ти, як я виджу, дівка ладна, не дурна, а то, що тебе старші повчать трохи, то нічого, од того біди не буде.

   Душа Люди скривилася й скрутилася в клубочок, хоча ззовні дівчина залишилася незворушною і лише байдуже дивилася попереду себе на блюдце зі сметаною. Вареник Лабуні залишив там слід, та за мить щез, коли густа, жовтувата, проте трохи зріділа від тепла сметана повільно заповнила виїмку, знову роблячи поверхню рівною.

— Хоч я ще до сих пір не знаю, чи вірити тій церкві і тому одному богу, як моя Ганька, чи, як покійна мамка, далі кланятись Перуну і Ладі. І то добре, і друге не гірше. Моїм батькам старі боги помагали не менше, аніж сей новий. Та, як на мене, аби здорова була, мала сили робити, тоді ніякого бога не треба.

   Раптом очі Люди ожили і вона вперше з цікавістю глянула на Лабуню:

— То ви не вірите в рай і пекло?

   Трохи захмеліла від оковитої, тітка підперла рукою щоку і гикнула.

— Те, що мій муж приходив після свої смерті до мене, я знаю точно! Бо сама його виділа, коли він сидів на лаві і гойдав колиску з моїм Андрійком. Потім все ж забрав його за собою… Якби був в пеклі, то не думаю, чи дідько випустив би його назад. А щодо раю... Якщо після смерті він і далі ходить по нашій землі, то сумніваюся, що вона могла би стати раєм по життю для нього. Він не сліпий вмирав, аби не видіти, як люди мордуються, а зріти таке не є втішно. Тоді, якщо б йому в тому раю було так добре, то нащо би він приходив до нас?

   Лабуня важко зітхнула, ніби втомившись від довгої промови, і вкинула до рота ще одного вареника. Люда якусь мить дивилася, як та смачно пережовує їжу, а потім спитала:

— Так може він потрапив у чистилище? І за нього треба молитися щодня? Ви молитеся за його душу?

   Жінка роздратовано глянула на дівчину, даючи зрозуміти, що її втомили набридливі запитання. Люда це вловила, проте не звернула уваги.

— Молитва дуже помагає, і вашому чоловікові теж поможе...

— Слухай, дівко, як ти така побожна, то сама й молися, — розізлилася Лабуня.

   Люда змовчала.