-

Частина 3

Найкоротша ніч у році видалася теплою та темною. Велика розлога верба здавалася нині багатою нареченою: пишно вбрана, обвішана вінками, квітами та стрічками, вона важко колихала своїм довгим гіллям, ніби косами, торкаючись води в річці. Біля верби стояло солом’яне опудало — Мара, теж святково вбране в довгу сорочку, підперезане розшитою кольоровими нитками плахтою та з великим вінком на голові. Люда сиділа трохи вище на невеликому пагорбі біля Насті та інших незнайомих дівчат. Після того, як Йоан посеред ночі вийшов зі Златиної хати, охорону більше до обраної не приставляли.

— Вража Малуша, — прошипіла Люда. — Притягла мене сюди, а сама втекла.

   Настуня всміхнулася. Сьогодні вона вперше пішла на гуляння. Проте, на відміну від Люди, щиро раділа цьому. Старші подруги любили розповідати їй про свої пригоди на Купала, тому дівчина з нетерпінням чекала пори, коли теж зможе цілу ніч сидіти біля багаття, шукати цвіт папороті та втікати від якогось гарного парубка.

— Чого сидите? — Малуша з’явилась немов з-під землі. — Хлопці назбирали купу різного мотлоху, зараз будемо вогонь розпалювати!

   І справді, з боку села з гори було чутно голоси, які щомиті ставали гучнішими. Дівчата полишали свої вінки й зацікавлено повставали.

— Йдуть! — крикнув хтось.

— А он мій! — засміялась котрась з дівчат. — А твій де?

— Та он, бочку несе! — відповіла інша.

— Ярослав теж обіцяв прийти, — прошепотіла на вухо Малуша. — То наша перша купальська ніч разом.

   Люда усміхнулася. Вона щиро раділа за подругу й коваля. Настя заплескала у долоні і вказала рукою поперед себе: до них наближалася велика різноголоса юрба. Парубки тягли товсті гілляки, порожні старі бочки, оберемки соломи та інші речі, які могли знадобитися для розпалювання багаття.

   Дівчата кинулися їм на допомогу. Багато з тих, хто був тут, уже були в парі, інші — крадькома переглядалися й усміхалися, треті — ще не визначилися і сподівалися, що ця ніч допоможе врешті віднайти своє щастя. Люда намагалася триматися осторонь. Вона почувалася тут зайвою і не збиралася брати участі у гулянні. Дівчина з радістю залишилася б удома, якби не нудні вмовляння Малуші. Потім до них долучилася Злата, яка сподівалася, що Люда знайде собі пару, та Ждан, який погоджувався відпустити Настю лише у тому випадку, якщо та піде з Людою. Німі вмовляння дівчини та благальний погляд її красивих чорних очей зробили своє діло і Люда здалася.

   Раптом ніч пронизали кілька дівочих голосів, злившись в одне у чарівній купальській пісні:

Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дністер плисти.
Усі дівки Дністер переплили,
Дівка Маринка у Дністрі втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слухи та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки, 
А жаль мені плахти-чорнитки».

   Величезні полум’яні язики тягнулись до неба, іскри летіли в різні боки, а тепло приємно ніжило. Люда сиділа з Настею, опершись спиною до спини, і слухала купальські пісні. Дівчата довкола доплітали свої вінки і готувались пускати їх на воду. Настя вже давно закінчила плести свій і урочисто поклала його собі на голову. Люда усміхнулася.

— Ти, як лісова мавка, в ньому. І той хлопець теж так думає, — вона вказала на худорлявого світловолосого парубка, який стояв по той бік багаття і зацікавлено дивився на Настю.

   Дівчина ніяково опустила голову, проте з-під лоба ще раз глянула на ймовірного залицяльника. До них підійшли Малуша та Ярослав. У дівчини був зажурений вигляд.

— Вітаю тебе, Людо! — чоловік лагідно всміхнувся і ледь вклонився.

— Добрий вечір, Ярославе! На кого ж ти залишив Обраду?

— Мати моя гостює в нас.

   Настя смикнула Люду за рукав і схвильовано вказала на гору позаду них.

— Що це? — злякалася Люда.

— Зараз пускатимуть колесо! — зраділа Малуша, вмить забувши про свій сум.

— Яке колесо?

   Питання Люди залишилось без відповіді, бо всі зіскочили зі своїх місць і захоплено дивилися на величезне, зо три метри діаметром, вогняне коло, яке котилося з горба прямо в річку. Дівчата пищали й розбігалися в різні боки, хлопці реготали і бігли за ними, намагаючись впіймати. Врешті колесо опинилося у воді і зашипіло.

— Що то було? — вражено спитала Люда.

— Це колесо, зроблене з дерева і перев’язане сухою травою, означає сонце, — пояснила Малуша, ніжно тулячись до Ярослава.

— А що зараз робитимуть? Вже час додому?

— Та до якого дому! — засміялася Малуша. — Все тільки починається! Зараз будемо пускати вінки на воду. Он Настю аж нетерплячка бере!

   Та й справді нервувала: крутила свій вінок у руках, від чого той трохи розтріпався. Слова зведеної сестри ще більше вивели дівчину з рівноваги і вона мало не плакала. Люда обійняла її за плечі і погладила по темній голові.

— Не переживай, я буду біля тебе, якщо хочеш.