-

Частина 3

   Мелодійний дзвінок не залишився без уваги. За коротку мить двері відчинилися і Марта побачила на своєму порозі Богдана.

— Можна ввійти?

— Так, звичайно! — розгублено відповіла дівчина і жестом запросила його до вітальні.

   Хлопець швидко пройшов повз неї.

— Ти одна?

— Ні, мама вдома. Що сталося? Коли ти приїхав?

   Богдан нервово тупцяв на місці. Марта зрозуміла, що трапилося щось вкрай важливе.

— Ти можеш присісти на диван. Я зроблю нам чаю.

   Вона поспішила на кухню. Дівоче серце тріпотіло. Марта не думала про те, чому Богдан так несподівано з’явився в неї вдома. Дівчина просто щиро була рада його бачити.

   Хлопець не міг пояснити самому собі, чому він сюди прийшов. Богдан подолав відстань від бабусиного будинку до двору Марти за лічені хвилини. У голові гуло, серце застрягло в горлі і шалено катало. Він сів на білий модний диван, проте одразу підвівся. «Як ти міг?! Сволота! Зрадник!», — волав голос усередині нього. — «Я брав із тебе приклад! Вважав тебе справжнім чоловіком!» Минув тиждень від тоді, як батьки врешті зізналися йому, що не все так добре у їхніх стосунках. Проте сьогодні зранку мама зателефонувала сину і повідомила, що вони офіційно розлучилися. Хлопець до кінця не хотів у це вірити. Він намагався додзвонитися до тата, проте той сказав, що зайнятий і пообіцяв поговорити пізніше.

   Юнак знову не стримав лайку. Враз його погляд впав на камін. На ньому стояла гарна фарфорова статуетка напівголої жінки. Вона дивилася кудись вниз. Довге волосся закривало груди й спадало до колін важкими хвилями. Богдан підійшов ближче, щоб краще її роздивитися. Його вразив сумний погляд діви. Здавалося, що вона дуже сильно страждає й от-от заплаче. Вона нагадала хлопцю когось, та він ніяк не міг зрозуміти, кого саме.

— Добрий день! — почувся приємний жіночий голос за спиною і Богдан озирнувся.

   До вітальні увійшла красива молода жінка. Стильний костюм, доглянуті руки з дорогим манікюром та довге біляве волосся. «Старша сестра Марти? Чому вона ніколи не розповідала про неї?»

   Позаду жінки з’явилася Марта з тацею.

— Ой, я досі вас не познайомила! Це Богдан, — дівчина розклала чашки з чаєм і махнула рукою в бік хлопця. — А це Вікторія Романівна, моя мама.

   Богдан оторопів від почутого. Жінка помітила його здивування і всміхнулася:

— Ви думали, що я сестра Марти, чи не так?

   Юнак кивнув.

— Я й зараз так думаю. Ви, певно, жартуєте?

— Та ні, це нижче мого достоїнства. Я б не стала вас розігрувати. Я справді мама Марти.

   Те, що вона зверталася до нього на «ви», сподобалося хлопцеві.

— Доню, я буду каву, — жінка глянула на доньку і та знову побігла на кухню. — Так ви і є отой славнозвісний Богдан, через якого Мартуся продзижчала мені всі вуха?

— Мабуть, так. Вікторіє Романівно…

— Просто Віка, — перебила його жінка.

— Віка. Дуже гарне ім’я.

— Дякую, — стримано відповіла та.

— Прошу вибачення за те, що прийшов без запрошення.

— Ви, напевно, маєте сильні почуття до моєї доньки. Знаєте, вона в мене одна. Все що я маю, усе, чого досягла у цьому житті, — все для неї.

   Богдану її слова здалися знайомими.

— А де ваш чоловік? — слова вилетіли самі по собі, проте хлопець не пошкодував про сказане.

— Ми давно розійшлися з батьком Марти. Їй тоді було два роки. Не зійшлися характерами, — спокійно відповіла Віка.

— Ви виховали доньку впевненою у собі особистістю, яка знає, чого хоче.

— Поки вона не знає, чого хоче, — Віка провела поглядом Марту, яка несла пиріг. — Їй ще вчитися і вчитися. Вона — несвідоме, сліпе пташеня, яке постійно потрібно направляти на правильний шлях.

— Ви хочете сказати, що вона без вас нічого не варта? — сухо спитав Богдан.

   Віка звела вгору брови. Цей хлопець не такий простий, як здалося спочатку.

— Дочка сказала мені, що ви переводитеся на інший факультет?

— Є таке, — повів плечем хлопець. — Вирішив іти за покликом серця.

— Послухавши серце, ви відключили розум, — повільно мовила жінка. — І як відреагували на це ваші батьки? Вони, якщо я не помиляюся, юристи?

— Це мій вибір, — спогад про нещодавню розмову знову здійняв вихор емоцій всередині юнака.

— І ким ви збираєтеся працювати після закінчення університету? Вчителем історії в нашій глушині?

— Я не бачу в цьому нічого поганого. Діти повинні знати свою історію.

— Авжеж, авжеж, — Віка зітхнула. — Пам’ятати своє коріння важливо для кожного з нас. Ось ми, наприклад, досі бережемо спогади про нашого славного пращура Станіслава Яблоновського[1], якому колись належали ці землі.

   Марта, яка стояла позаду матері з тацею в руках, закотила очі. Богдан ледь стримав сміх.