-

Частина 2

Після обіду повернулася Злата. Вона одразу помітила зміни в зовнішності Люди, та не знала, як реагувати на них. З одного боку, вона раділа, що дівчина змирилася зі своєю долею, а, з іншого, її не покидала думка, що все це не зовсім правильно.

— Яка ти в мене красуня! — жінка підійшла до названої доньки і обійняла. — У мене є щось для тебе.

   Злата завела дівчину у свої покої і вказала на велику скриню в куті.

— Що там?

   Жінка зняла важкий замок і відчинила скриню.

— То я готувала придане моїй любій Віринеї, та їй воно не знадобилося, — сумно мовила купчиха. — Але Бог змилостивився наді мною і послав мені тебе.

   Люда взяла руку Злати й поцілувала.

— Я вдячна Йому, що звів нас у цьому світі, Златочко.

   Жінка змахнула сльозу і перевела погляд на вміст скрині. Чого там тільки не було: білосніжні сорочки з найтоншого шовку, оторочені срібними та золотими нитками; оксамитові та сукняні верхні плаття з вишитими облямівками на комірі та рукавах; плахти та рушники; скляні та дерев’яні фарбовані коралі, намисто та сережки.

— Я ніколи не бачила нічого подібного, — захоплено призналася Люда.

   Вона крутила в руках тонкий витий браслет з візерунком у вигляді виноградної лози.

— Подобається? — помітила Злата зацікавлений погляд дівчини.

   Вона допомогла зачепити браслет і Люда залюбувалася новою прикрасою.

— У тебе тонкі зап’ястя, такі речі тобі дуже личать, — усміхнулася Злата. — Дививсь, що тут ще є.

   Вона витягла червону плахту, вишиту бісером, та ще якусь річ, яка чимось нагадувала Люді хустину. Злата допомогла дівчині підперезати нову плахту гарним широким поясом і пов’язала на голові хустину, кінці якої вільно спускалися по спині.

— Ти зав’язала мені хустку як бабі старій, — насупилася Люда.

— Та яка то хустка! То серпанок, убрус такий. З найтоншого шовку! З-за моря привезений! — образилася Злата. — Ти глянь на себе, яка ти в мене красуня!

   Жінка простягнуло Люді люстерко. Спочатку та навіть не впізнала себе. З дзеркала на неї дивилася вже не проста дівчина, нехай і з незвичайними русалковими очима, а молодиця — красива, статна, впевнена в собі. Дві товсті коси лежали на грудях, немов змії, важко спадаючи додолу. Серпанок підкреслював вигнуті темні брови, закриваючи частину високого чола. Люда замилувалася своїм відображенням, забувши про Злату.

— А це звідки? — спитала жінка, вказуючи на зелене намисто на шиї дочки.

— То від нього, — замріяно відповіла Люда, ніжно торкаючись коралів.

   Злата враз змінилася в обличчі.

— Ой, не знаю, дитино! Що то буде далі…

   Люда відклала дзеркало і насилу всміхнулася.

— Та що буде, Златочко? Як Бог дасть.

— От як дасть дівчинку, то залишайся в мене. Будемо разом жити, бо кому ж я лишу це все? А ти ж мені як донечка рідна, зіронька моя ясна! — Злата погладила дівчину по щоці.

   Люда не відповіла. Вона не могла ранити серце бідної жінки своїми словами. А їй дуже хотілося закричати, що вона не зможе жити далі без Йоана! І їй начхати на весь світ, на всіх, та якщо не буде його — не буде її.

   Вони склали назад у скриню все придане, залишивши плахту, браслет та серпанок. Дівчина лиш хотіла поговорити про Малушу, як у двері постукав брат Кирило.

— З вашої ласки, мені час йти.

— Але ж вас ніхто ще не змінив, — здивувалася Люда.

— Через вікно я бачив Йоана. Він якраз зайшов у двір.

   Люда метнулася в сіни. Раптом їй стало байдуже і до слів Злати, і до можливого осуду з боку суворого монаха. Йоан якраз піднімався сходами. Дівчина вийшла на ґанок і кинулась йому в обійми. Послушник завмер від несподіванки, та одразу ж опанував себе. Він відсторонив її від себе і ледь вклонився Златі, яка вийшла за дівчиною і стояла в сінях. Біля неї став Кирило.

— Вітаю! — спокійно привітався Йоан без жодних емоцій.

— Прошу до хати! — чемно припросила купчиха.

— Я вже піду. Хай Бог буде з вами! — Кирило попрощався і вийшов геть.

   Йоан пішов до хати за Златою, не дивлячись на Люду. Дівчина так хотіла зупинити його, розказати, як вона скучила, та його поведінка трохи остудила її запал. У сінях рипнули сходи і за мить Люда побачила Малушу.

— Ну, що там? Ви говорили? — тихо спитала та.

— Вибач, ще не було часу, — стурбовано відповіла Люда. — Він навіть не глянув на мене.

   Малуша зрозуміла, кого мала на увазі подруга, і підбадьорливо всміхнулася.

— Ти така красуня, що очей відвести несила! Може, то просто він пані нашої соромиться?

— Може.

   Проте решту дня та увесь вечір Йоан не удостоїв дівчину жодним поглядом. Люда марно закликала до нього у своїх думках. Послушник сидів за столом навпроти Злати зі своїм звичним виразом обличчя: спокійний, байдужий до всього, заглиблений у свої думки. Він час від часу кивав, коли це було доречно, чи коротко відповідав на питання жінки.