-

Частина 5

Вони вийшли за ворота і Люда сіла на лавку. Що це з нею? У грудях немов камінь стоїть. Ранок почався добре, з приємних сюрпризів та солодких споминів подій минулої ночі. І раптом немов чорна хмара насунулась, зробивши все сірим та незначним.

— Признавайся, що сталося? — Лука зачинив за собою хвіртку.

— Не знаю, — чесно відповіла дівчина, покрутивши головою. — Там точно все добре? Чому ви прийшли двоє?

— Бо ніколи ніхто всерйоз не покладався на Федора.

— Ви несправедливі з ним, — заперечила Люда. — Він дуже відданий та щирий.

— Все не так просто. І він не такий простий, як тобі здається.

— Про що ти говориш? Невже у Федика можуть бути страшні таємниці? — дівчина засміялася.

— Дарма ти так, — якось надто серйозно відповів послушник, дивлячись кудись вбік. Люда дуже рідко бачила його таким, тому усмішка вмить зникла з її обличчя і вона подумала, що й справді досі майже нічого не знає про братів.

— І не питай його про це. То надто важка ноша.

   Дівчина розгублено глянула на нього, проте промовчала. У кожного є право на таємниці. У Федора теж була обрана. Він також проходив це випробування. Мабуть, йому досі дуже непросто згадувати той час.

   Кілька хвилин вони мовчали. Люда намагалася прогнати неприємне відчуття небезпеки, яке хвилями накочувалося на неї. Вона глянула через дорогу навпроти: верхівки розлогих дерев шуміли й хиталися, переплітаючись між собою. Поміж дерев в бік річки вилася вузька стежка.

— Може прогуляємося? — спитала дівчина, щоб якось зняти напруження.

— Федір нас шукати буде. Хіба його діждемось.

— Ну, гаразд, — Люда зітхнула і глянула вправо.

   Дорогою хтось йшов. Хтось дуже знайомий. Спочатку його хода була розміреною, та враз він зупинився, ніби зіткнувся з чимось невидимим. Зробив крок назад, потім ривком кинувся вперед і вкотре зупинився. Сіпнувся вбік, та вже за мить знову рушив прямо. У міру того, як він наближався, серце дівчини пришвидшувало свій ритм. Камінь в грудях розростався, тиснув і здавалося, що він зараз розірве грудну клітку й вирветься назовні. Люда намертво вчепилася руками за лаву, ніби її могли силоміць відірвати від неї, і широко розплющеними очима спостерігала за Захаром, який з кожним кроком був дедалі ближче. Його хода була дивною: він то сповільнював ритм, то зупинявся на долю секунди, то знову різко кидався вперед. Лука стояв, глибоко занурений у свої думки, і не помічав стану дівчини. Що робити? Просити в нього допомоги? Люда подумки картала себе, що не взяла ніякої хустини: покривши голову, вона мала би надію, що Захар не впізнає її. Та тепер пізно. Що він зробить, коли порівняється з ними? Підійде, як ні в чому не бувало? Чи кинеться з кулаками? Коли між ними лишалася від сили сотня метрів, Люда все ж спромоглася на слово:

— Луко, — ледь чутно прохрипіла вона.

   Голос майже пропав від страху. Послушник здригнувся і врешті глянув на дівчину.

— Що з тобою? — він зробив крок вбік, тим самим закривши її собою.

— Стій так! Не рухайся! — Люда схопила його за рясу.

   Лука був вкрай здивований поведінкою дівчини, проте залишився стояти на місці. Люда вже чула кроки позаду брата і з її переляканих очей потекли сльози. Вона простягла руки до послушника і той відчув, як сильно вони тремтять.

— Допоможи встати, — прошепотіла дівчина.

   Лука підняв її і Люда притулилася до нього, ховаючи обличчя, саме коли Захар був зовсім поруч. Ось він порівнявся з ними, ось його хода сповільнилася — і він пройшов повз.

— Люба, що ж таке коїться з тобою? — ніяк не міг зрозуміти Лука, відчуваючи як сильно її трясе.

— Він впізнав, впізнав мене...

   Лука глянув на постать Захара, який помалу віддалявся, і все зрозумів. Хлопець міцно обійняв Люду і нахмурився.

— Він пішов. Не бійся, я не дам тебе образити.

   Тіло дівчини враз обм’якнуло, розслабилося і вона розридалася. Люда так довго не наважувалася признатися, що значила для неї та ніч, так довго вдавала, що все гаразд, що тепер, зустрівши свого кривдника, не змогла більше тримати все в собі.

— Лиш не кажи Йоану, не кажи нічого, — шепотіла вона, тремтячи всім тілом.

   Лука щосили боровся з бажанням насварити її, змусити розповісти все і прагненням захистити, сховати від біди і того страху, якого натерпілася бідолашна за останні тижні.

— Так не можна. Я вимагаю пояснень, — надто суворо сказав послушник і одразу пожалкував: дівчина ще більше затряслася, що аж було чути, як клацають її зуби. — Пізніше. Зараз тобі варто заспокоїтися. Підемо до річки.

   Він глянув на ґанок — Федір якраз спускався до них.

— Спробуй взяти себе в руки.

   Проте Люді ставало гірше, сльози самі котилися з очей, а плечі постійно здригалися.

— Що сталося? — Федір одразу помітив її стан. — Що з вами, пані?

   Лука мовчки кивнув в бік річки і, взявши дівчину під руку, рушив через дорогу.