-

Частина 2

   Люда сиділа на сходовому підвищенні біля вівтаря, у тіні холодних кам’яних стін храму, й дивилася на тоненькі смужки світла, що пробивалися крізь шпарини дверей та вікна. Минуло два тижні від тієї страшної ночі. Рани на тілі майже зажили, а про душевний біль вона намагалася не думати. Пилип погодився зачекати у кімнаті, поки дівчина буде молитися. Це був ще один привід, щоби побути наодинці з собою та своїми думками. Увесь цей час брати сумлінно виконували настанову священника: не залишати обрану довше, аніж то було необхідно. Тому короткі миті самоти здавалися їй справжнім щастям.

   Дівчина сиділа, обхопивши коліно правої ноги, а ліву випрямивши поперед себе. Здавалося, що то була статуя, виліплена руками якогось геніального скульптора. Її дихання було майже не чутно, та час від часу легка усмішка ковзала по її обличчі, й вона то окидала поглядом костел широко розкритими очима, то заплющувала їх знову, ледь схиляючи голову то в один, то в інший бік. Що вона робила? Вона молилася, розмовляла з Богом. То був монолог, бо Господь чомусь їй не відповідав.

— Сьогодні рівно рік, як я тут. Через два дні мені виповниться сімнадцять. Стільки часу пройшло, а здається, ніби то було вчора.

   Люда підвелася й підійшла до дверей. Вона припала лицем до шпарин і одразу ж заплющила очі — яскраве денне світло боляче їх вразило. Дівчина дивилася, як легенький вітер хитає зелену траву й верхівки дерев — двох столітніх кремезних дубів та однієї плакучої верби, що росли поряд з костелом. Люду охопила раптова неймовірна радість. Їй захотілося закружляти прямо зараз, посеред цього прекрасного святого храму, привертаючи на себе погляди мучеників та знаті, чиї портрети ще виднілися на напівстертих фресках та картинах. І байдуже було, що погляди їхні виражали невдоволення та страх, споглядаючи дивний танець молодої діви! Через мить і вони потрапили у полон її краси та життєлюбності, й самі, певно, були б раді повистрибувати зі своїх рамок та злитися з нею у хаотичному ритмі. Люда крутнулася кілька разів й тут же опустилася на землю. Танцювати було вкрай важко.

   Сьогодні вона поверталася до Злати. Речі були зібрані і Ждан мав приїхати до обіду. Пилипу було доручено провести її до дому Злати і залишитись до вечора. Потім мав приїхати Йоан.

   Люда ще раз окинула поглядом костел і зітхнула: вона не знала, коли знову повернеться сюди. І чи повернеться взагалі. Аж тепер вона усвідомила, що до пологів залишилося менше трьох місяців. Якщо вона народить хлопчика, то матиме ще сорок днів, аби спробувати здолати прокляття. Якщо ж то буде дівчинка, то вона забере її з собою у свій світ. Вона повернеться назад. До мами. До друзів, які певно її вже забули, як, в принципі, і вона їх. Вони якраз закінчують школу, готуються до вступних іспитів, насолоджуються свободою. А що вона? А вона з пузом. Ні тут, ні там. У монастирі, серед древніх монахів-примар. Серед православних язичників та перших поколінь русинів християн. Та чи все так погано? І чому зараз здається, що їй не хочеться покидати це своє нове життя, до якого за останній рік звикла більше, аніж до старого за шістнадцять років? «Боже, дай мені сина! Дозволь побути ще тут, з Йоаном!»

   Веселий настрій кудись втік, поступившись місцем тривозі та неспокою. Люда підійшла до дверей, де на неї вже чекав Пилип, і погляд дівчини впав на сходи, що вели до її кімнати. Хотілося туди повернутися, забитися в куток на своєму ліжку, вкритися ковдрою з головою від усіх проблем.

— Ти щось забула? — послушник помітив її нерішучість.

— Ні, — тихо відповіла Люда. — Ждан вже приїхав?

— Він чекає на вулиці.

   Вони разом вийшли надвір. Безкінечний потік людей хаотично плив у різні боки.

— Нині базарний день? — спитала дівчина, мружачись від сонця.

— Як бачиш, — відповів Пилип, несучи важку скриню до воза.

— А де Ждан?

— Я тут! — почулося звідкись збоку і захеканий чоловік підбіг до них. — Я радий вас бачити, пані!

— І я тебе дуже рада бачити, — щиро втішилася Люда.

— Я переказував дещо нашим у лавці. Прошу вибачити мені.

— Злати нема?

— Ні, вона вдома вас чекає.

   Ждан заходився відв’язувати коня від дерева. Пилип подав руку Люді, щоб допомогти сісти на воза, проте в останню мить дівчина глянула в натовп і серце її зупинилося: вона побачила Захара.

— Що з тобою? — перелякався Пилип.

— Сховай мене! — Люда притислася до його грудей, міцно вхопившись за широкі рукави його ряси.

   Послушник хотів оглянутися, та дівчина намертво вчепилася за нього, не даючи змоги ворухнутися.

— Що сталося?

— Прошу, заховай мене! — прошепотіла вона, не підіймаючи голови.

   Пилип без зайвих слів заступив її. Завдяки високому зросту та широким плечам, він повністю закрив собою Люду, та все одно дівчина була не на жарт налякана.

— Кого ти там побачила?

   Люда не відповіла, сховавши обличчя на грудях послушника. Пилип відчув стукіт її серця та жар тіла. Волосся дівчини пахнуло свіжоскошеною травою. «Господи, вона така жива…» Ще якусь секунду — і він сам би знепритомнів, проте врешті взяв себе в руки й повернув голову назад, намагаючись зрозуміти, що її так налякало. Люда помітила, куди він дивиться, і притислася ще сильніше: