Розділ 18

Частина 1

   Пилип швидко піднявся сходами й відчинив двері.

— Я вже тут. Можеш іти.

   Петро підвівся зі стільця і потягнувся:

— Затерпло все. Години три сидів нерухомо.

— Чи спав? — хмикнув Пилип.

— Ну, може, задрімав трохи.

— Як вона? — Пилип кивнув в бік ліжка, поклавши на тумбочку горщик з супом.

   Петро заперечливо покрутив головою.

— Ти доки нині?

— Та до ранку, певно.

— Добре.

   Пилип почекав, поки брат вийде, і сів на край ліжка.

— Час би тобі вже й прокинутися, спляча красуне, — тихо мовив він, дивлячись на незворушне та спокійне обличчя дівчини.

   Минуло чотири дні, відколи її непритомну винесли з лісу Йоан та Лука. На всі питання ті відмовчувалися і тільки з отцем Митрофаном про щось довго балакали в його келії. Опісля було вирішено перевезти Люду до костелу. Два рази в день брати змінювали своє чергування біля хворої, а третій приходив на ніч. «Не залишати ні на мить», — такою була головна настанова священника. Після того, як Люду оглянула місцева знахарка, залишалося тільки чекати. Дівчина не мала сильних травм, з дитиною теж було все гаразд, проте потрясіння далося взнаки і довгий сон був його наслідком.

— Тіло краще знає, скільки часу потрібно йому для відновлення сил. Коли буде треба, тоді й прокинеться, — коротко сказала знахарка.

   Вона отримала винагороду за свою роботу і за обіцянку мовчати. Що вона дотримається її, Йоан дуже сподівався. Злата нічого не знала про те, що сталося, хоча і присилала на другий день Ждана з Малушею, аби ті розпитали про пожежу в лісі минулої ночі. Обережно оминаючи всі деталі, Йоан сказав, що то блискавка вдарила в старе дерево. Якраз перед тим небо пронизували гуркотіння грому, та гроза пройшла повз. Ті ніби повірили і, передавши Люді вітання, поїхали геть.

   Раптом дівчина ворухнулася і Пилип обережно перевернув її на спину. Гарна, як би там не було. Тяжко, певно, Йоану: варто зібрати всі сили докупи, аби противитися бажанню заволодіти нею. Навіть зараз, така беззахисна та вразлива, вона манила до себе. Пилип ковзнув поглядом по шиї Люди і на мить затримав погляд на пульсуючій вені. Бути живим — значить відчувати, як кров тече по твоїх жилах, як легені наповнюються повітрям. Відчувати повною мірою холод та спеку. Все це є в обраної, але нема в них. Усі їхні відчуття ніби притупилися, атрофувалися: не діймав голод, температура тіла ніколи не змінювалася, незважаючи на природні явища. Зіниці не були чутливими до світла, а серцебиття не перевищувало десяти ударів за хвилину. Проте вони так само відчували радість, смуток та гнів. А також — страх. По-справжньому живими залишалися тільки душі.

   Пилип важко зітхнув і задивився на Люду. Товста коса покоїлася збоку на подушці. Петро переплів її, та не дуже акуратно — волосся вже розтріпалося. Послушник взяв горщик і ложку. Добре, що літо, — юшка ще гаряча. Це все, чим вдавалося нагодувати дівчину. Її обличчя змарніло та осунулося, загостривши всі риси.

— Поїж трохи, — Пилип обережно відкрив їй рота і вона ковтнула. — Тобі треба поправлятися. Маля годувати і про себе не забувати.

   Та враз насупила брови і скривилася. Послушник завмер із піднятою ложкою.

— Людо?

   Дівчина тихо застогнала і торкнулася руки Пилипа.

— Ти мене чуєш? — брат відклав горщик вбік і стурбовано глянув на неї.

   Дихання Люди пришвидшилося і вона ледь розплющила очі. Пилип, чи не вперше за весь час, усміхнувся.

— Ти прокинулася.

   Спочатку дівчина мовчки дивилася на брата, намагаючись пригадати останні події, та вже за мить в її очах з’явився страх і вона щосили вчепилася за рукав послушника.

— Де він?

— Хто? Йоан? — не зрозумів хлопець.

   Люда заперечливо похитала головою і враз завмерла: нікому не можна знати, хто був з нею минулої ночі!

— Він певно в братстві. Мав змінити мене на світанку. Хоч він ладен бути тут і день і ніч.

— Про що ти? — ледь чутно спитала Люда.

— Ми чергували біля тебе увесь цей час.

— Який час? Невже я знову проспала цілу вічність? Скільки? Тиждень, два?

— Та ні, всього чотири дні, — заспокійливо відповів Пилип.

   Люда закрила очі — їй стало незручно. Від неї один клопіт. Вкотре брати няньчать її, як маленьку. До кінця життя вона не зможе віддячити їм повною мірою. Руки лягли на живіт: «Як ти там, дитинча?»

— Повитуха казала, що все добре, — відповів Пилип, помітивши її занепокоєння. — Опіки потрохи заживають. За це подякуєш Федору. То він зробив спеціально для тебе цілющу мазь.

   Люда ніяково кивнула.

— Я мав би повідомити всіх, що ти прокинулася, проте не хочу залишати тебе саму.

— Ну, що ти... Зі мною все добре, чесно, — Люда спробувала всміхнутися.

   Пилип якусь мить сумнівався, та все ж зостався.