-

Частина 5

Йоан увірвався в келію й кинувся до постелі: вона була порожня.

— Її тут нема!

   Лука та Пилип, що стояли в дверях, перезирнулися.

— Дем’ян?.. — спитав Пилип.

   Йоан похитав головою.

— Якби то був він, то забрав би мене, а не її.

   Раптом вони почули крики, які долинали з вулиці.

— Що то таке?

   Брати вибігли надвір і зупинилися. З десяток людей стояли і дивилися у небо. Попереду, над обрієм, здіймалося багряне полум’я вогню.

— Звідки вогонь? — спитав Лука.

— Гербутівський ліс горить, — відповів йому якийсь старий.

— Не стійте, як кам’яні! — крикнув Лука до людей. — Набирайте води у діжі, кладіть на вози! Пилипе, бий у дзвони!

   Брат кинувся до дзвіниці і менше ніж за хвилину нічну тишу пронизав гучний дзвін.

***

   Приємне тепло розлилось по жилах і Люда всміхнулася: «Як добре… Чому навколо так світло? І так тепло…» Дівчина ледь розплющила очі й оглянулася — навколо все було у вогні. Враз останні події виринули у пам’яті і нова хвиля жаху накрила з головою. Люда спробувала поворухнутися, але не змогла — тугі мотузки до болю врізались у тіло, змушуючи її непорушно стояти і дивитися, як вогонь все ближче й ближче наближається до неї. Ще зовсім трохи — і сухий хмиз прийме жарке полум’я у свої обійми, а ще за мить воно поглине дівчину. Люда знову закричала:

— Допоможіть! Хто-небудь!

   Розпач та панічний страх душили горло сльозами. Враз їй стало дуже шкода себе і свою ще ненароджену дитину.

— Ну і де ви, га? Ви ж казали, що пильнуєте за мною постійно! То де вас носить?! Невже ви позволите отак просто вмерти вашій обраній?.. Я ж ношу вашу дитину!

   Люда істерично забилася, ніби загнаний звір, який наперед знає свою долю. Кляті мотузки до крові протерли шкіру на руках і ще сильніше стиснули й без того зранене тіло.

— Будь ласка, врятуйте… Ну, де ви? — дівчина застогнала від болю і глянула в небо, немов допомога могла прийти звідти. — Спасіть хоч мою дитину, вона ні в чому не винна… Як не думаєте про мене, подумайте про неї. Благаю…

   Вона опустила голову вниз і з жахом побачила, як загорілося кілька гілок в її ногах. Люда міцніше притислася до стовпа, забираючи ноги. Поділ сорочки був сягав п’ят і саме він міг зайнятися у першу чергу. Дівчина перелякано затрусилася.

— Боже, спаси мене, благаю! Спаси хоч дитину…

   Враз попереду почувся хрускіт гілок.

— Хто там?

   З темряви повільно вийшов великий темно-сірий вовк і зупинився. Він витягнув морду вперед, понюхав повітря й перевів погляд на прив’язану до стовпа дівчину. Та завмерла, хоча тіло продовжувало здригатися. Тварина повільно підійшла до Люди. То була вовчиця. У її очах відбивалося світло полум’я, через що вони здавалися золотими. Проте у її погляді не було притаманних дикій звірині зацькованості та остороги. Її не лякав вогонь.  

   Люда не боялася її. Вона знала, що вовки рідко нападають на людей. Та не це заспокоювало. Дівчина зраділа товариству бодай якоїсь живої істоти, втішилася, що не вмре на самоті. Вовчиця обійшла її довкола і зупинилася позаду. Люда не знала, що в тієї на думці, та це її більше не хвилювало. Вона приречено спостерігала як полум’я вогню зачепило низ плаття і той почав тліти. Враз дівчина відчула, як вовчиця смикає ззаду за мотузки, торкаючись її рук своїм мокрим носом.

— Що ти робиш, вовчику? — спитала Люда, ніби тварина могла їй відповісти.

   За кілька хвилин дівчина відчула, що мотузка, яка зв’язувала її руки, ослабла. Ще за мить вона спала вниз, розбризкуючи палаючі іскорки у різні боки. Люда притиснула руки до себе, кривлячись від болю. На білосніжній шкірі було видно фіолетово-багряні сліди, у деяких місцях виступила кров. Вона повернулася до вовчиці, але та зникла.

   Люда повільно присіла, тримаючись за стовп, щоб розв’язати шнурки на ногах. Вогонь вже зайнявся біля неї і дівчина відчула, як її обдає полум’ям. Поділ сорочки загорівся і вона інстинктивно почала бити по ньому руками, намагаючись погасити, проте тільки дужче обпекла їх. Намацавши вузол, Люда намагалася розв’язати його, хоча це було вкрай важко через попечені руки й через те, що вона не бачила вузла, бо він був зав’язаний з іншого боку стовпа. Врешті, розв’язавши його, бідолашна розсміялася. Вона обережно злізла з купи гілок, які займалися одна за одною, й озирнулася. Довкола неї все палало. Вона не знала, в який бік іти, тому сміх різко обірвався. Люда закрила очі: «Невже сьогодні мені таки доведеться померти? Невже я більше ніколи не побачу Йоана?» Раптом їй здалося, що хтось кричить. Дівчина прислухалася. Знову крики. Таке враження, що їх було багато, хоча то могло бути всього лиш відлуння.

   Люда прижмурилась. Попереду багато людей бігали туди-сюди, несучи і ллючи у вогонь воду. Дівчину ніхто з них не помічав. Вона стояла в самому центрі пожежі. Стовп позаду неї повністю зайнявся і страшний чорний дим здіймався у нічне небо. Один за одним спалахували дерев’яні ідоли довкола неї і враз Люда відчула себе однією з них. Вона глянула у виразне, ніби живе, грубо витесане обличчя божка і їй здалося, що похмурий грізний погляд пронизав її наскрізь. Люда зробила кілька кроків до нього і на мить завмерла: захотілося допомогти йому, якось загасити вогонь. Проте один його бік вже обгорів, добираючись до середини, і дівчина не могла нічого вдіяти.