-

Частина 3

Зелена галявина була оточена великими розлогими деревами. Дівчина намагалася розгледіти бодай щось крізь них, проте все було марно. Сонця не було видно, не зважаючи на безхмарне та ясне небо. Довкола панувала тиша. Не було чутно ані пташиного співу, ані будь-якого звуку взагалі. Люда підвелася і тільки захотіла ступити крок, як враз щось почало тягнути її назад. Вона спробувала вирватися, та важкість у грудях все сильніше тиснула на неї і дівчина почала задихатися.

   Люда різко розплющила очі. Вона лежала на чомусь твердому, зі зв’язаними руками та ногами і кляпом у роті. Враз її затрусило і дівчина зрозуміла, що то рушив віз, на якому вона знаходилася. Люда спробувала підвестися й глянути, що трапилось. Їй це вдалося лише з третього разу через постійну тряску дерев’яних коліс по нерівній дорозі та галоп коней. Дівчина так-сяк обперлася на один лікоть і примружила очі: попереду, у сяйві місяця, вимальовувалася постать. Щось у ній видалось знайомим. Люда спробувала крикнути, та звуки, що вилітали з її рота, були більш схожими на ричання, та й через стукіт копит і їх не було чути. Дівчина подумала про те, щоби вискочити з воза, та враз передумала: це могло б зашкодити не тільки їй, а й дитині. 

   Люда не знала, скільки часу вони їхали, та їй це здалося цілою вічністю — все тіло нило й нестерпно боліло. Врешті вони спинилися і дівчина полегшено зітхнула. Незнайомець зліз із возу і підійшов до неї. Люда застигла, не відводячи від нього погляду, та як не намагалася, не могла впізнати його обличчя, бо місяць, як на зло, у ту ж мить зайшов за хмару. Незнайомець трохи постояв, ніби над чимось розмірковуючи, а потім відійшов геть. Люда не бачила його, та відчувала, що він поряд. Чоловік не намагався приховати цього, голосно шаркаючи ногами.

   Врешті місяць виплив із-за хмари і дівчина, лігши горілиць, спробувала роздивитися довкола. Вочевидь, то був густий ліс, бо не було видно нічого, окрім верхівок дерев та зірок. Раптом очі вразило яскраве світло: незнайомець розпалив вогнище. Люда не встигла отямитись, як він підійшов до неї і тут вона вперше побачила його обличчя. То був Захар, проте його лице змінилося до невпізнання: страшна гримаса перекосила його уста, а очі перетворилися у вузькі щілинки, повні ненависті та злості. Він одним ривком витяг кляп з рота Люди і відкинув геть. Дівчина скривилась від болю. Захар грубо потягнув її за ноги і почав розв’язувати мотузку.

— Захаре… Що ти робиш? — голос Люди тремтів від страху.

   Той не відповів, продовжуючи розв’язувати. Дівчина спробувала дотягтися до нього, та хлопець знову різко потягнув її, від чого товстий шнурок ще сильніше стиснув її ноги, змушуючи дівчину застогнати від болю. Це ще  більше розлютило Захара.

— Перестань, чуєш! Мені боляче! — пискнула Люда, щосили штовхнувши його ногами у живіт.

   Хлопець й цього разу нічого не відповів, продовжуючи важко сопіти.

— Та що з тобою?! Що ти хочеш від мене? — ридаючи, спитала дівчина. — Лиши мене… Я тебе прошу!

   Нарешті Захар розв’язав їй ноги і змусив сісти на край воза. Люда опинилася обличчям до обличчя з хлопцем. Захар на мить завмер, не відводячи від неї погляду, та потім швидко закрутив головою, ніби відганяючи від себе дурні думки. Він схопив її за руку й заставив стати на землю, проте занімілі ноги дівчини зовсім не слухалися, і вона, ледь торкнувшись мокрої від роси трави, одразу впала. Хлопець підняв її на руки й підніс ближче до вогнища. Тепер Люда чітко побачила, що Захар збирався робити, і куди він її завіз: то була та сама галявина, яка їй приснилася. Саме тут колись стояло язичницьке капище. Хоча добротний частокіл, який утворював коло, і високий дерев’яний стовп посередині, по обидва боки якого ще збереглися божки, давали зрозуміти, що сюди й зараз нерідко приходили люди, шукаючи допомоги у богів своїх предків і ховаючись від «нового» бога. Біля стовпа й горіло багаття, розпалене Захаром. Він ходив туди-сюди й докидав гілок у вогонь.

— Господи, Захаре… Ти хочеш мене спалити? — крикнула Люда й сама не впізнала свого голосу — від страху він майже зник.

   Дівчина затремтіла, мов у лихоманці, і спробувала підвестися на ноги, та їй це не вдалося і вона знову впала.

— Захарчику, що ж ти робиш? Чим я завинила перед тобою? Захаре, відпусти мене, благаю тебе!

   Хлопець підійшов до неї і, схопивши за зв’язані зап’ястя, поволік. Люда підтягнула ноги під себе, аби полегшити біль. Раптом вона почула, що Захар щось бурмоче про себе. Люда сприйняла це як шанс і якомога спокійніше мовила:

— Захаре, стривай! Ти ж знаєш, що я нічого поганого тобі не зробила. Благаю тебе, не роби дурниць!

   Хлопець відпустив її і бранка безсило опустилась на землю. Він став перед нею на коліна й почав розв’язувати мотузку на руках. Дівчина вже подумала, що він хоче її відпустити, і спробувала торкнутися до нього, та Захар відсахнувся назад, не перестаючи про себе щось бурмотіти:

— Не дивитися в очі відьмі… не слухати…

   Люда пополотніла:

— Ти думаєш, що я відьма?..

   Захар розв’язав останнього вузлика й намотав мотузку собі на руку. Потім підняв ошелешену дівчину із землі й підштовхнув до стовпа. Люда підкорилася. Хлопець швидко обв’язав її довкола шиї, грудей та рук однією мотузкою і забігав очима по землі, шукаючи іншу. Дівчина зрештою чітко усвідомила, що її чекає, і вона щосили закричала. Несамовитий крик дзвінкою луною відбився від дерев. Зграя сонних птахів зірвалася у небо.  Захар швидко підняв із землі мотузку.