-

Частина 2

   Вже тиждень Люда жила в костелі. Відколи пам'ять повернулася, купецький дім більше не здавався таким рідним, як тісна келія у старому храмі. Щоранку дівчина поспішала до братства у супроводі когось з братів. Цього разу то був Федір.

   Вони швидко минули людний ринок і повернули у вузьку вуличку. Люда весь час дивилася під ноги, а щоки палали вогнем. Вона благала Господа, аби Злата її не побачила.

— Може, трохи перепочинете? — спитав Федір, що ледве встигав за своєю супутницею.

— Та скільки вже там лишилося, — буркнула та.

— Ніби тікаєте від когось, — докірливо мовив послушник.

   «Можливо», — промайнуло в голові дівчини.

   Підходячи до старого монастиря, вони побачила з десяток жебраків, які чекали під дверима.

— Ви ще не роздавали сьогодні милостиню?

— Давали, — Федір був здивований не менше, ніж Люда.

— Милостивий братчику, подай бідній жінці! — одна жебрачка, побачивши монаха, кинулася йому в ноги.

   Люду це налякало і вона зробила кілька кроків назад.

— Диви, яка паня! — почали перешіптуватися інші.

— Подайте, пані!

— Дайте!

— Дайте!

   Купа бідолах кинулися до дівчини і та зойкнула.

— Зараз, зараз вам винесуть! Бог з вами, люди! — Федір намагався завести Люду за двері госпіталю, та кілька дітей вчепилися за довгі поли сорочки дівчини і не давали ступити й кроку.

— Пані багата, але скупа-а! — протяжно завила худа стара баба в латаному-перелатаному одязі.

— Я не скупа, — тихо відповіла Люда, притискаючись до Федора.

   На щастя, цієї миті на порозі з’явилися Йоан, Яків та Лука. Жебраки одразу переключили свою увагу на них, залишивши Люду з Федором в спокої. Йоан глянув на дівчину і нахмурився: вона здавалася такою переляканою та беззахисною, міцно тулячись до Федора, що йому враз захотілося порозганяти геть жебраків і затулити дівчину собою, забрати туди, де ніхто б не міг завдати їй болю.

   Він кинувся до неї і разом з Федором провів крізь натовп.

— Ти йди, ми тут самі впораємося! — кинув Лука навздогін.

— Федоре, чим ти думав?! — голос послушника звучав грізно та сердито.

   Вони зупинилися посередині коридору і Йоан забрав руку, якою щойно підтримував Люду.

— Я не знав, що тут зберуться жебраки! — почав виправдовуватися хлопець.

— Чому вони тут? — тихо спитала Люда, все ще тримаючись за Федора.

— Вони невдоволені подаяннями з монастиря.

— Якого монастиря? — не зрозуміла дівчина.

— Місцевого. Того, що біля кляштору.

— Але ж він ваш? — припустила Люда.

— Свого часу ми жили там. Так само як і всі інші чорноризці протягом тисячоліття, — стримано відповів Йоан. — Пропоную зайти до трапезної.

   Люда сіла на лаву за стіл, проте руки її все ще тремтіли. Вона зустрічала жебраків на ринку та біля кляштору, проте коло братства вони не були частими гостями.

— Я заварю вам чаю з ромашки. Вона трохи заспокоїть, — Федір набрав у кухлика води з відра і поклав грітися на розжарену поверхню печі.

   Йоан зупинився біля Люди. Як йому хотілося взяти її за руку, заспокоїти! Він бачив, як сильно вона перелякалася. Добре, що вони вчасно поспіли.

— Тобі треба відпочити, — мовив врешті він. — Я принесу твій чай.

   Федір розгублено глянув на дівчину, та Люда сама відчувала, що сили раптово покинули її.

— Твоя келія чекає тебе, — Йоан кивнув на двері і відійшов до печі.

   Люда не мала бажання та сил сперечатися, тому мовчки підвелася й вийшла.

   У дверях вона одразу зіткнулася з Лукою та Яковом. Лука схопив дівчину за плечі і стурбовано спитав:

— З тобою все гаразд?

— Так, — невпевнено відповіла та і ледь хитнулася.

   Брати вмить підхопили її.

— Ну, мабуть, я збрехала, — Люда спробувала віджартуватися.

— Допоможи відвести її до келії, — попросив Лука Якова.

   Вони завели дівчину до кімнати і посадили на лежанку.

— Побути з тобою? — спитав Лука.

— Ні, дякую. Я, мабуть, посплю, — Люда вдячно кивнула.

   Вона почекала, поки вони вийдуть, і важко зітхнула. Злата передала велику м’яку пухову подушку та товсту ковдру. Хтось з братів ще вчора подбав про те, аби застелити тверду лежанку і зробити життя тут хоч трохи комфортнішим для життя. Люда обережно лягла на бік і заплющила очі. Останнім часом вона стала надто чутливою до всього. До слів людей, до певних вчинків, звуків. «Не звертай уваги. Все гаразд», — намагалася заспокоїти сама себе дівчина. — «Нерви ще знадобляться».