Розділ 17

Частина 1

Люда стріпнула покривало і воно рівним гладким пластом лягло на ліжко. Вона тільки подумала про те, як добре нарешті повернутися, як раптом здалося, ніби у дзеркалі промайнула тінь. Дівчина злякано відсахнулася назад. Що то було? Невже хтось забрався сюди? Люда обережно зазирнула на лоджію, проте там не було нікого. Вона ще раз окинула поглядом кімнату й зітхнула: «Це ж треба так злякатись».

   Дівчина повернулася й сіла на ліжко. Із дзеркала навпроти на неї дивилося її відображення. Все було так, як завжди, лише змучений погляд та опущені кутики вуст вказували на втому. Люда взяла в руки гребінь і лише хотіла зробити перший змах рукою, як враз почула дивні звуки. Вони лунали з головної зали костелу. Із рішучістю і безпечністю, за яку отримала б на горіхи, вона тихо спустилася вниз. Посередині залу у сяйві місяця, яке лилося крізь розбиті вітражі, хтось стояв.  

— Що ви тут робите? — голосно запитала Люда. Її голос прозвучав твердо і владно — хтось посмів вдертися до її дому без запрошення.

   Постать повернулася. То була молода жінка.

— Не бійся мене, мила людям, я не заподію тобі лиха. Лиш би ти сама собі зле не зробила.

— Про що ви кажете? — Люда підійшла ближче.

   Зовсім юна незнайомка була одягнена у чернечу рясу. З-під тонкої накидки на голові вибивалося біляве волосся.

— Тебе вже попереджали, та ти не слухаєш. Я тебе розумію, сама таке пройшла. Та я то пережила, мені все одно. А ти жива, молода. Не занапащай себе і Йоана.

— Хто ти? — розгублено спитала Люда. — Ти одна з них?

   Дівчина не відповіла. Вона відвернулася і продовжила тихо наспівувати якусь мелодію:

«Чия та дитина,

Що з білими плечима,

Синіми очима

На пухових перинах,

На шовкових пеленах?»

   Прислухавшись, Люда зрозуміла, то та співала колискову. Погляд нічної гості був спрямований кудись угору. Здавалося, вона просто дивилася у вікно над хорами.

— Ти бачила мого синочка? — раптом спитала незнайомка, вказавши на одного з намальованих янголят.

   Люда охнула і прикрила рота рукою.

— Ти — Забава?

   Дівчина врешті глянула на неї.

— Я маю попередити тебе. Щось наближається. Запитай святого отця про видіння, спитай про наступну обрану.

— Про яку наступну обрану? — Люда відчула як земля тікає з-під ніг, проте    Забава встигла схопити її за руку.

— Він про щось здогадується. Тримайся подалі від Йоана, він на межі.

   Жах скував тіло Люди.

— Але ж це я обрана! Чому ти говориш про іншу?

   Забава співчутливо похитала головою:

— Благаю, будьте обережні. Він пильнує за вами сильніше, аніж будь-коли.

— Ти про Дем’яна, батька Слади?

   Гостя знову не відповіла. Вона дивилася на зображення свого сина Серафима, який назавжди залишився янголом. Люда мимоволі торкнулася живота. Страшна думка про те, що її дитину може чекати подібна доля, здійняли вихор почуттів усередині.

— Я не хочу, аби моя дитина теж була тут намальована! — мовила вона тремтячим голосом.

   Злата лагідно торкнулася її плеча і в її блакитних очах блиснули сльози.

— Мій Серафим в раю, як і Даниїл. Можливо, у тебе народиться донька, тоді ти зможеш забрати її з собою.

   Така відповідь не заспокоїла Люду.

— Як ви справилися з Пилипом? Як він зміг вистояти?

 — В його очах я бачила себе. Він був моїм сонцем. Та я ніколи не забувала, що свій шлях він вибрав задовго до нашої зустрічі. Я повинна була допомогти йому, а не стати перешкодою.

— Та все ж у вас народився син…

— Пилип був першим. Йому було найважче, — Забава дивилася крізь Люду, повністю поринувши у спогади. Усмішка не сходила з її обличчя. — Коли святому отцю Митрофану було видіння про наступну обрану, я полегшено видихнула. Я зрозуміла, що з Пилипом все буде добре.

   Забава враз здригнулася і ніби по-новому глянула на Люду.

— Не бійся, ми поруч. Не забувай молитися. Молися день і ніч. За себе, за Йоана. Подумай про те, що скоро ти підеш звідси, а він зостанеться…

— Зостанеться?

   Люда різко глянула на гостю, раптово усвідомивши, що вона не остання, а всього лиш чергова обрана. До неї було не мало таких самих, як вона, переляканих юних дівчат. Вони відбували своє призначення і йшли геть, а ув’язнені душі й далі залишалися тут. От хто справжні невільники — бідні, ні в чому не винні люди, монахи, а не обрана!

   Люда схопила Забаву за руку.

— Як же їх звільнити?

— Ти знаєш — молитися. Треба викупити вину Іоана.

— Так невже ж Бог не бачить їхніх страждань? Ну скільки можна просити вибачення?