-

Частина 3

   На світанку Малуша завітала до братства.

— Що ви привезли? — Люда здивовано спостерігала за тим, як Ждан допомагає доньці знімати з воза важкі клунки.

— То пані передали, — важко дихаючи, відповів той.

— Ви ж казали, що їдете на кілька днів, то пані й переживають, аби ви не зголодніли, — защебетала служниця.

— Ви зайдете?

— Я — так, а тато має вертатися. Нині багато роботи.

   Ждан попрощався і поїхав назад.

— То ви тут живете? — Малуша трохи злякано глянула на стару лічницю.

   Люда засміялася: вона впізнала в подрузі себе, коли тільки потрапила сюди. Незважаючи на те, що літо вже увійшло у свої права, сіра похмура будівля вражала холодом.

— Так, і не тільки тут. Колись я тобі покажу ще одне місце. Там тобі сподобається. І ще: мені треба тобі щось сказати, — Люда загадково всміхнулася.

— Що таке? — Малуша схилилася до подруги.

— Я все згадала, — прошепотіла та їй на вухо.

   Челядинка широко розплющила очі й затулила рота долонею.

— Лиш нікому ні слова! Особливо Златі. Я скажу сама.

— Але…

— Ніяких але, Малушо! — нахмурилася Люда.

— Так, пані, — опустила очі дівка.

— Ти можеш поводитися нормально, а не як побитий пес? Я твоя подруга, а не рабовласниця.

— Я не можу звикнути, — почала виправдовуватися та. — До мене ніхто ще так не ставився. Як до рівної…

— Ти ж мені як сестра! — Люда обійняла дівчину. — Особливо я це розумію зараз. Там, звідки я, всі рівні. Там нема холопів, закупів і так далі.

— Хіба таке можливо? — здивувалася Малуша, витираючи рукавом сорочки сльози.

— Можливо, — лагідно глянула на неї Люда. — Не плач, все буде добре.

— Нам варто покликати когось, — дівка махнула рукою в бік клунків. — Сама я то не занесу.

   Люда з досадою глянула на дорогу, проте Ждана вже не було видно.

— Зараз, я когось знайду, — вона нерішуче глянула у відчинені двері братства.

   Вона ще не бачилася ні з ким із братів і не наважувалася просто так зайти і попросити про допомогу.

— Людо?

   Знайомий голос вирвав із задуми. До них наближався Ярослав, ведучи за собою коня.

— Це справді ти? — радість переповнювала обличчя коваля.

— Ярославе? — Люда розгублено закліпала очима.

— Де ти була? — чоловік швидко підійшов до неї і обійняв.

— Легше, прошу, — засміялася дівчина.

   Ярослав одразу випустив її з обіймів:

— Бачу, ви ростете!

   Люда ніяково усміхнулася і кивнула у бік подруги.

— Познайомся: це Малуша.

   Ярослав тільки тепер помітив невисоку рудоволосу дівчину, яка ледве сягала середини його плеча. Він зацікавлено оглянув її з ніг до голови. Найдовше його погляд затримався на світлому обличчі Малуші, всіяному веснянками, та мідних кучерях, які вибилися з товстої коси.

— Ти можеш нам допомогти? — спитала Люда.

— Залюбки, —  широко всміхнувся коваль, показуючи білі рівні зуби.

   Він легко закинув собі на плечі важкі торби і рушив уперед. Дівчата, перезирнувшись, поспішили за ним. Вони зайшли до трапезної, в якій було порожньо, і Люда полегшено видихнула: вона вдома. Тут нічого не змінилося відтоді, коли дівчина була тут востаннє. У печі щось готувалося. Внизу на ослінчику стояли торби з крупами та овочами. Довгий стіл, такі ж довгі лави по обидва боки від нього. Все як завжди.

— Де всі? — спитала Малуша і одразу ж зацікавлено почала зазирати у всі глечики.

— Мабуть, на молитві.

— Їх багато?

— Багато, — замислено всміхнулася Люда і провела рукою по грубому столу. — Святий отець, — вона вказала на головне місце за столом. — Йоан, — продовжила вона, обходячи довкола. — Лука…

   Любий Лука. Кращий друг. Добрий та справедливий. Справжній аристократ руської землі. Люда ніколи не могла й подумати, що коли-небудь буде дружити з князем.

— Федір, — тихий сміх злетів з її уст. — «Як давно я його не бачила!»

— Твій брат? — спитав Ярослав.

— Що? О, так, мій брат, — Люда вже забула, що колись назвала послушника своїм братом, аби уникнути зайвих питань з боку коваля.

— Ого, їх так багато, — здивувалася Малуша.

— Це ще не всі. Ти викладай, що там передала Злата, а я продовжу.

   Ярослав однією рукою поклав на стіл важкий, кілограмів на двадцять, клунок з гостинцями й заходився допомагати Малуші.

— Пилип, — Люда зупинилася посередині столу.

   Стосунки між нею і цим вічно сумним послушником завжди були напруженими. Хлопець не одну сотню років відкрито звинувачував Йоана у тому, що з ними сталося.