-

Частина 2

Кілька днів по тому дівчина сиділа на березі річки, зривала в пучок дрібні маргаритки й тихо співала. Над нею пролетіла пара лелек і сіла по інший бік ріки. Гарні, з блискучим пір’ям та довгими стрункими ногами, вони здавалися такими щасливими! Щось шукали в траві, час від часу зіштовхуючись своїми довгими дзьобами й одразу ж сором’язливо відвертаючись в протилежні боки. Врешті обнялися, переплівши довгі тонкі шиї, і завмерли, насолоджуючись своїм коханням.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — Захар підійшов до Люди, ведучи за собою Моркву. — Злата сказала, що ти пішла до річки. Я привів Моркву. Нині Ярилів день[1], вже можна.

— Не думаю, що вона б здохла, якби з’їла тієї самої трави вчора, — іронічно мовила дівчина. — Чого прийшов?

— До тебе, — хлопець пропустив повз вуха її образливі слова і те, як вона зневажливо віднеслася до свята й бога сонця Ярила. — Ми мали вчора побачитись, та Злата казала, що ти нездужаєш…

— Слухай, Захаре, — Люда повернулася до нього й зустрілася з його палаючим поглядом. — Я не та, хто тобі потрібен. Ти ще знайдеш свою половинку…

— Але я вже її найшов, — радісно відповів юнак. — Ось вона — сидить переді мною на бережку, споглядає двох лелек на другому боці й гадає, що також хоче мати таке щастя… Теж хоче, аби її леліяли та любили, як той бузьок свою буслиху. Сама богиня Купала благословляє нас!

— Ти мене зовсім не знаєш, — Люда замислено перебирала в руках зірвані маргаритки. — Я не та…

   Захар заперечно похитав головою.

— Мовчи. Не кажи такого! Мене вбиває те, що ти говориш. Я не можу без тебе жити, дівчино.

   Люда не відповіла, байдуже дивлячись на темну воду. Захар обережно забрав її важке волосся, відкинувши за спину, оголюючи білосніжну шию й частину обличчя.

— Ти така вродлива.

— Відчепися від мене, прошу, — Люда кинула на нього суворий погляд.

   Це трохи охолодило наміри юнака і він ображено відсів поодаль.

— Я думав, та ніч…

— Була помилкою, — відказала дівчина значно спокійніше. — Забудь.

— Забути? — нахмурився Захар. — Прости, та мені це не вдасться. Та ніч стала для мене знаменням. З жодною я не відчував того, що відчув тоді з тобою! Я вже впевнився, що ти — моє ладо, аж враз ти так страшно відрікаєшся од моєї любові! Для мене це гірше смерті, най би мене Морана[2] на кавалки роздерла!

   Люду вразили його слова.

— Так, я вагітна, втратила пам'ять, але ж у мене є якесь минуле!

— У тебе нема чоловіка…

— Це не означає, що ти можеш мені його замінити! — дівчина розлючено вскочила на ноги. — Окрім того, у мене є чоловік.

—  Справді?  — здивувався Захар. — Хто ж він?

— Він — найкращий у світі.

   Ці слова остаточно доконали юнака, глибоко вколовши в серце. Він підвівся і востаннє глянув на дівчину, закриваючись рукою від яскравого сонця.

— Ясно. Прости, що так знагла вліз у твоє життя. Більше я тебе не потривожу.

   Він відвернувся, сів на Моркву і галопом поскакав геть. За кілька секунд його вже не було видно.

   Наступного ранку після сніданку Люда швидко вибігла з хати.

— Куди це ти? — Злата вчасно помітила її та перегородила шлях.

— По Моркву, — винувато відповіла та. — Я мушу, Златочко!

— Не хочу того чути! Я вчора кому казала вдома сидіти?

— Але…

— Куди тобі гнати, скажи мені?

— До нього, Златочко, до нього! — Люда обійняла жінку й благально глянула їй в очі. — Я легенько, обіцяю.

   Обличчя жінки полагіднішало.

   — Коли ти говориш про нього, погляд твій ясніє. Чи не гріх то? Черчиків не можна любити.

   Очі дівчини світилися.

— Златочко, ну, будь ласка… до того, він не черчик, а лише послушник.

— Хіба то не одно?

— Ні, не одно. Послушник ще може передумати, — прошепотіла дівчина.

   «Цьому вже пізно передумувати», — одразу промайнуло в її голові, проте Люда швидко відігнала настирливу думку геть.

   Злата зняла зі своїх плечей хустку і накинула її на дочку.

— Я скажу Ждану, аби зготував воза.

— Не треба воза! Я легенько на Моркві, — не вгавала дівчина.

   Купчиха докірливо похитала головою.

— То все одно хай тебе проведе. А що мені сказати Захару, коли питати буде?

— Скажи, що я бажаю йому добра. І взаємної любові…

   Люда вже хотіла йти по Моркву, як раптом перед нею з’явився Захар. Дівчина здригнулася і зробила крок назад.

— Спасибі за добро. Можна провести тебе?

   Та безсило зітхнула.

— Захаре, я ж тебе просила…