Розділ 16

Частина 1

— Ти хочеш, щоб я залізла в ту діру? — недовірливо глянула на Богдана Олена. — Я туди не влізу.

— Тоді чекайте мене тут. Обіцяю, що назад я повернуся з Людою! — не чекаючи більше ані секунди, Богдан поліз в тунель.

— Будь обережним! — крикнула йому навздогін жінка.

   Олена оглянулася й заховала руки в рукави. Старий польський костел стояв тут незліченну кількість років. Ніхто не збирався його реставрувати через постійний брак коштів. Люди свідомо покинули його. Ніхто не міг їх судити за це, хіба що сам Господь Бог. Востаннє вона приходила сюди з донькою майже рік тому.

   Цей Богдан запевняв, що її Людочка тут. Після численних таблеток та уколів, якими мучили її в лікарні, жінка була готова повірити у будь-що. Вдома вона приймала тільки заспокійливі, та через них постійно відчувала себе, ніби уві сні. 

   Хлопець швидко виліз з тунелю і обтрусився. Темрява заліпила йому очі, ніс та вуха. Богдан навпомацки пройшов до протилежного боку, де знаходився таємний хід на другий поверх. На щастя, він був відчинений. Намагаючись заспокоїти скажене серцебиття в грудях, юнак став підніматися сходами вгору.

   Йоан побачив його одразу. Послушник стояв біля однієї з колон, занурившись у молитву. Він не рухався, мовчки спостерігаючи за Богданом.

   Також йому було відомо, хто стоїть за вхідними дверима костелу. Він завчасу зняв важкий замок і Олена тихо увійшла всередину. Вона стояла у світлі вечірнього неба на порозі храму. До болю знайомий виснажений погляд, проте з тонкою павутиною зморшок довкола світлих очей-озер.

— Добрий вечір! Ви не бачили мою доньку?

***

   Богдан тихо увійшов до кімнати. Він був тут тільки один раз, минулої зими. Проте йому здалося, ніби то було вчора. Після того юнак приходив знову, та похмурий монах не дав йому змоги зустрітися з Людою. Погляд Богдана впав на постіль під стіною. На ліжку хтось ворухнувся.

— Людо, то ти?

   Він підійшов ближче і нахилився. Дівчина лежала спиною до нього. Богдан легко торкнувся її плеча і та повернулася до нього, солодко потягуючись.

— Йоане? — вона сонно усміхнулась і глянула на хлопця.

— Ні, то я.

— Хто ти? — Люда різко підвелася, зрозумівши, що помилилася.

— Людочко…

   Богдан ніяк не міг підібрати слів, продовжуючи мовчки дивитися на неї. Дівчина відступила на кілька кроків назад.

— Як ти сюди потрапив? Де Йоан?

— Ти не впізнаєш мене? — хлопець не міг відвести від неї погляду. — Це ж я, Бодя.

   Дівчина заперечно похитала головою.

 — Вибач, не пригадую. Ти, мабуть, не знаєш, та я втратила пам'ять. То ти знайомий Йоана?

— Якого Йоана? — Богдан схопився руками за голову. — Що вони з тобою зробили?

— Про що ти кажеш? — дівчина відчула роздратування.

— То все правда? — розгублено спитав Богдан, безсило опустивши руки. — Я не повірив тоді тобі. Не повірив і йому.

— Тобі краще сісти, — Люда махнула рукою на стілець. — А тепер розповідай.

***

— Так, вона тут, — відповів Йоан.

— А ви хто? Чому тут відчинено? Ремонт ще ніби не починали, — Олена озирнулася довкола.

—  Мене звати Йоан.

   В очах жінки промайнула підозра.

—  Ви монах?

— Послушник, — уточнив чоловік.

— Православний? — Олена окинула його поглядом. — Костел католицький.

— Колись тут стояла православна церква.

   Жінка на мить задумалася.

— Вона була зруйнована на початку шістнадцятого століття, — врешті мовила вона, продовжуючи дивитися на Йоана.

— Ви маєте рацію.

— Та легенда… Бабуся щось мені розповідала. Скільки вам років?

— Я давно збився з ліку.

   Олена кивнула. Здавалося, його слова зовсім її не злякали.

—  То де моя донька?

—  Вона тут. Усе, що повідав вам той молодик, правда.

   Жінка важко зітхнула.

— Я не хочу нічого знати. Я лише хочу бачити свою дитину.

   Раптом її уст торкнулася легка усмішка.

— Так дивно… Я не кричу, не плачу. Ось до чого можуть довести одні люди інших. — Олена знову глянула на Йоана. — Вона хоча іноді згадує мене?

— Згадувала, — послушник пильно дивився на жінку, думаючи про щось своє. — Вона втратила пам'ять.

   Олена закрила очі й ледь хитнулася.

***

   Люда тримала в руках свічку й безвідривно дивилася на її полум’я.