-

Частина 5

Люда тихо постукала й завмерла.

— Можна, — ледь чутно озвалися з-за дверей.

   Дівчина набрала повні груди повітря й увійшла всередину. Вона не помилилася — отець Митрофан стояв на колінах, поклавши руки на тверду лежанку, і тихо молився.

— Вибачте, — ніяково мовила Люда. — Я вам завадила.

— Я вже закінчував, — священник підвівся і повернувся до неї обличчям. — Радий, що ти прийшла.

   Та лише коротко кивнула.

— Я хотіла… поговорити, — хриплим від хвилювання голосом відповіла дівчина, не наважуючись глянути йому в очі.

— Говори.

— Я хочу зрозуміти себе. Я відчуваю, що моє життя не таке, яким повинно бути.

— Ми самі вибираємо свій шлях.

— Але я не можу так жити! — Люда склала руки і благально глянула на отця Митрофана. — Я прошу вашої допомоги.

   Старий скрушно похитав головою.

— Я так винен, що не встежив за тобою. Ти мені здалася не такою, як решта. І я прийняв це як знак того, що можна дозволити тобі більше. Що ти сама зможеш зрозуміти, як має бути краще. Та я помилився.

— Вибачте, будь ласка! — дівчина не знала, куди себе подіти. — Але я нічого не пам’ятаю, не розумію, що мені робити!

— Ми вже, здається, обговорили це питання і домовилися, що до пологів ти лишаєшся у пані Злати.

— Я не можу спати ночами, — знесилена від внутрішніх переживань, тихо відповіла Люда. — Постійно думаю про те, що через мене хтось страждає…

— Твоєї вини тут немає, — так само спокійно відповів священник.

— Я б хотіла залишитись нині тут.

   Слова вирвалися швидше, аніж дівчина усвідомила їхнє значення.

— Але хтось має повідомити Злату, — швидко додала вона.

— То твоє рішення. Хочеш, лишайся. Я відправлю когось з братів до пані Злати. — Можеш повернутися до своїх покоїв у костелі. Тебе проведуть.

   Отець Митрофан пройшов повз неї і на мить їй здалося, що вона почула важке зітхання.

— Ще одне тільки питання, — Люда повернулася до нього. — Монаху дозволено любити жінку?

   Священник різко зупинився.

— Ні. Монахи дають три обітниці. Одною з них є обітниця чистоти.

— То він не…

— Чорноризці несуть свій хрест. Обрані несуть свій. Більше нічого, — різко перебив її священник.

— То я помилилася? — в очах дівчини було розчарування, яке вона не змогла приховати.

   Старий мовчки вийшов, залишивши її питання без відповіді. «Значить, нічого. А як же дитина під моїм серцем?.. Як таке могло трапитися?»

— Людо?

   Дівчина здригнулася від несподіванки: вона так заглибилася у власні думки, що не помітила Йоана.

— Ти так тихо увійшов, — мовила вона, намагаючись здаватися байдужою.

— Ти злякалася? Прости, я не хотів.

   Послушник зробив кілька кроків вперед і дівчина вчепилася руками за стіл позаду неї.

— Ти хочеш лишитися?

— Тільки на одну ніч. Лише до завтра.

   Йоан змовчав, приховавши безмежне розчарування.

   Повернення назад до костелу не викликало в дівчини сильних емоцій. Йоан до кінця сподівався, що це допоможе їй пригадати, проте дива не сталося.

— Ці люди інакші, — Люда стояла на балконі і дивилася вниз.

   Послушник кинувся до неї і змусив відійти геть.

— Не можна, аби тебе побачили. Ніхто не знає, що ти тут.

   Люда глянула на його руки, які лежали на її плечах. Чоловік швидко їх забрав.

— Але вони не такі, як ти. Отже, і я не така. Залишся нині зі мною.

   Здавалося б, що Люда вкотре сказала, не подумавши. Проте цього разу вона чітко знала, чого хоче.

— Я не хочу бути одна тут.

   Йоан сидів на ліжку, опершись спиною до стіни. Люда сиділа поруч. Сонце майже зайшло і кімната поволі занурювалась у темряву.

— Може свічку запалити? — спитав послушник.

— Ні, не треба. Мені давно не було так добре.

   Дівчина й справді чи не вперше за увесь час відчувала спокій. Вона не знала, ким він був для неї колись, проте розуміла, що бодай одного разу змогла довіритись йому: «Ти не чужий мені. Ти — батько моєї дитини».

— Розкажи про себе. Ти ж не завжди був монахом? У тебе ж було звичайне життя?

— Я так ним і не став, — замислено відповів Йоан. — Всього кілька днів…

— Став. Нехай і не пройшов постригу, та ти живеш з цими обітницями стільки часу. То чи має у такому випадку значення якийсь ритуал?

   Чоловік глянув на Люду. Він раптом зрозумів, що її присутність зараз не викликає у нього того неконтрольованого гріховного потягу, як колись. Він справляється. «Господи, Ти не покинув мене! Ти чуєш мої благання!» Послушник подумки подякував Богу і відчув, ніби з плечей спала кам’яна брила.