-

Частина 4

   Світ став порожнім. Перетворився в ніщо. Більше дев’яти сотень літ Йоан думав, що гірше бути не може: як же він помилявся!

   Він сам відрікся від почуттів людини, яка бачила у ньому своє щастя. Він був її щастям! А тепер став ніким. Правду кажуть: починаєш цінувати тільки тоді, коли втрачаєш. Враз у спогади повернулася Слада. Чоловік вже не пам’ятав її обличчя, надто багато часу сплило. Та її спокійний врівноважений голос, який так солодко промовляв його ім’я, він не забуде ніколи. «Бідна маленька Сладислава! Який дідько звів тебе зі мною?! Я приніс у твоє коротке життя стільки болю та страждань… Не дивно, що ти не змогла того винести».

   І ось знову Бог послав йому випробування: нового янгола на ймення Людмила. Проте Слада ніколи не підвищувала голосу, не зривалася на крик, як це траплялося з його обраною. Остання була більш відкритою, проте її нестриманість часто ставала причиною неприємностей. Обидві дівчини були чистими, як ранкова роса, і відданими до безкінечності. Вже вдруге Йоан так безжально відкидав ці почуття, зневажав, а потім ненавидів себе. Гірші гріхи, егоїзм та гординя, супроводжували його впродовж віків.

   Він був жорстоким з цими безневинними янголами, але таким справжнім з Ядвіґою! Дівчиною, яка так само ставилася до нього: то любила, то знову відштовхувала, яка шаленою пристрастю спалювала його до тла, а потім з криками виганяла геть. Ні, він не любив її! Його почуття до Люди ніколи не зможуть зрівнятися з тією дикою безсоромністю, яка була між ним та чужою обраною.

***

   Злата знову поїхала у справах, залишивши Люду одну. Та вже звикла до постійної відсутності жінки і все частіше навідувалася на кухню. Хата Івана, де він жив удвох із сином Кузьмою, знаходилася позаду купецького двору, межувала з ним, інші ж люди жили разом в одному дворі.

   Спочатку Мотря недовірливо ставилася до Люди і до того, що молода пані пропонувала свою допомогу, та з часом звикла і більше не стискала вуст у її присутності.

— Вам би відпочити, — докірливо глянула на дівчину кухарка, вправно витягаючи з печі великого горщика з пшеничною кашею, заправленою смальцем.

— Та ну, я ж тільки стала! — відмахнулася та від неї, замішуючи тісто в діжі.

— Лиш би не прихопило, — похитала головою Мотря, дивлячись на круглого живота Люди.

— Та ні, він у мене чемний! — дівчина випрямилася і витерла рукавом краплі поту, які виступили на чолі. — Ой, прокинувся!

   Вона завмерла з широкою усмішкою на обличчі.

— Що, мало вже місця стає? — засміялася Мотря і зітхнула. — Яке то щастя!

   Сум промайнув в її очах і Люді враз стало незручно: вона подумала, що не гарно з її боку так сильно виражати свою радість перед жінкою, котра була позбавлена подібного відчуття. Дівчина не питала Малушу, чому в Мотрі не було власних дітей, а та не поспішала розповідати.

— Якраз підросте за зиму, — роздумувала вголос кухарка, забираючи в панночки діжу і домішуючи пухке важке тісто. — А ще за рік буде бігати подвір’ям!

   Люда сіла на лавку і мовчки всміхнулася. Вона не хотіла додавати клопоту Мотрі, ділячись своїми проблемами і переживаннями. Та сама добре усвідомлювала, що навряд чи буде тут через рік. Вона до кінця не розуміла своєї ролі в історії з черчиками і прокляттям, та бачила, як це важливо для Йоана, для старого отця Митрофана. Вона випросила для себе час до народження малюка, проте була певна, що їй не дозволять лишитися на довше.

   Рипнули двері — і на порозі з’явилася Настуня. Вона побачила Люду і перелякано зупинилася.

— Ну, заходь! Чого стоїш? — гримнула на неї Мотря. — Тісто не підніметься через тебе!

   Дівча невпевнено зробило крок вперед, все ще злякано дивлячись на молоду пані. Люда помітила погляд Насті і їй стало незручно.

— Ти передала Малуші, що я її чекаю? — спитала жінка.

   Дівчинка кивнула й опустила очі. Її тонка худорлява постать була ніби зіткана з павутиння — вона ледь похитувалася з боку в бік і здавалося, що легкий подув вітру здатен збити її з ніг.

— У тебе таке гарне волосся, — спробувала зав’язати розмову Люда.

   Настя зіщулилася, втягнувши голову в плечі, і її смугляві щічки ледь порожевіли.

— Вона вам не відповість, — сказала Мотря, запихаючи майбутній хліб у піч.

— Чому ви робите таку різницю між людьми? — роздратовано спитала Люда. — Чи бідні люди не такі, як багаті?

— Я не те мала на увазі, пані, — спокійно пояснила кухарка. — Просто Настуня німа.

— Ой! — Люда закрила рота рукою: вона зовсім забула, що Малуша вже розповідала їй про це.

— Як мати її рідна вмерла, так й оніміла, — голос Мотрі став тихим та сумним.

   Люда хотіла обійняти дівча, розрадити, але та й справді мала трохи дикуватий вигляд. Вона була схожа на маленьке лякливе звірятко, яке тільки й чекало нагоди втекти.

— Вибач мені, — звернулася до неї Люда.

   Та переступила з ноги на ногу, не наважуючись підняти очі.

— Що ви, пані! За що вибачаєтеся? — здивувалася Мотря. — А ти йди води принеси! Не стій каменем!