-

Частина 3

Колеса підстрибували, натикаючись на каміння, і весь віз трясло, ніби в лихоманці. Хоча може то дівчині так лише здавалося, бо вона була готова знайти будь-яку відмову, лиш би не їхати до братства. Проте Злата була невблаганна. Вони зупинилися перед старим будинком і Люда відчула, як затряслися її руки.

— Я не хочу туди йти, — вона спробувала востаннє вмовити жінку.

— Не бійся, я біля тебе, — Злата лагідно всміхнулася, хоч й сама нервувала не менше.

   Вони швидко пройшли довгим вузьким коридором і купчиха впевнено увійшла в найбільші двері, за якими знаходилося приміщення з хворими.

— Добрий день! — привіталася вона.

— Добрий день! — до них повернувся середнього зросту та міцної статури монах. То був Петро.

   Люда стояла позаду Злати з низько опущеною головою, тому брат не одразу її помітив.

— Пані щось треба? — він витер у рушник руки і підійшов ближче.

— Я б хотіла бачити вашого настоятеля, — спокійно відповіла Злата.

— У нас нема настоятеля, — відповів Петро і тут його погляд впав на Люду.

   Коротку мить він не міг зрозуміти, чи це справді вона. Надто сильно змінилася дівчина. Та потім його погляд опустився вниз і послушник побачив округлий живіт.

— Людмило, то ти?

   Люда широко розплющила очі, проте не підняла голови. Невже цей черчик один з них?

— То з ким я можу говорити? — Злата намагалася зберігати спокій.

— Зі святим отцем. Я вас проведу.

   Петро ще раз глянув на Люду, проте вирішив не задавати більше питань, і пішов вперед. Жінки рушили за ним.       

Отець Митрофан стояв, повернувшись до вікна, коли почув стукіт у двері.

— Отче, до вас прийшла пані!

   Старий священник ледь кивнув і послушник пропустив Злату з Людою вперед. Купчиха невпевнено зробила кілька кроків і зупинилася. Дівчина й далі не наважувалася вийти з-за її спини і тільки нишком поглядала на чоловіка.

— Слава Йсу, святий отче!

— Навіки слава, дочко! — тихо відповів той. — З чим пожалувала?

   Спершу Злата здивувалася: невже він не впізнав Люду?

— Я думала, ви вже знаєте.

   Отець Митрофан трохи підняв голову, проте погляд його був спрямований тільки на Злату.

— Ти прийшла до мене у справі. Я даю тобі можливість сказати. Не ввічливо буде з мого боку починати розмову першим.

   Злата переступила з ноги на ногу і розвела руками:

— Я жінка проста. Не зважаючи на статки, у душі я та сама, якою була двадцять років назад. Мене від малку вчили шанувати Бога і взивати до Нього при потребі. Я вдячна Йому за своє життя. Вдячна за те, що Він мене почув і дав мені доньку.

— Ти боїшся її втратити, — так само спокійно мовив священник. — Не бійся. Ніхто не зможе цього зробити. Якщо в її серці живе любов до матері своєї, де б вона не була, твоя дитина пронесе це почуття з собою.

— Я лиш прошу, — Злата склала руки і благально глянула на отця, — хай побуде в мене до пологів! Вона прийшла така худа, така змучена! А гляньте, яка стала! — Злата вивела Люду поперед себе.

   Дівчина почервоніла.

— Бачу, — чоловік нарешті глянув на неї і його очі стали вологими. — Я молився за тебе, дитино. Благав Господа нашого, аби наглядав за тобою, якщо вже я не зміг. Врешті молитви мої були почуті. Йоан сказав, що знайшов тебе.

— То ви знали? — нарешті наважилася сказати Люда.

— Знав. Як і те, що ти в безпеці з цією жінкою.

— То я можу піти? — питання вирвалося швидше, аніж дівчина встигла подумати його некоректність.

— Думаю, ти можеш пожити в пані до появи дитини.

   Злата радісно стиснула руку Люди. Священик помітив це і знову глянув на дівчину: вона й справді змінилася. Може, то й на краще. Так вона буде подалі звідси, подалі від спокус та бажань. Отець Митрофан бачив страждання Йоана і боявся, що той не витримає. Най би краще все почалося спочатку і з приходом іншої обраної у них з’явилася нова надія, аніж перейматися за душу цього послушника. Багата купчиха Златка та святий отець були різними людьми, та одне все ж їх об’єднувало: вони обоє хотіли, аби пам'ять до дівчини якомога довше не поверталася.

***

   У тихій темній воді стояли двоє. Час від часу було чути приглушений дівочий сміх та шепіт. Після повнолуння ніч була чорною, беззоряною, вона позволяла коханцям сховатись від усього світу, ставала невільною учасницею їхнього побачення. Гнучкий дівочий стан обхопили міцні юначі руки, даючи зрозуміти, що ці обійми — найбезпечніше місце, яке тільки можна було уявити.

— Мені вже пора, — ледь чутно говорила дівчина.

— Ще трохи, — відповідав їй гарячий шепіт.

— Завтра рано вставати. Пусти…

— Та скільки там до ранку, можна й не лягати.