-

Частина 2

   Ждан вже був готовий йти за Людою, як раптом побачив її у дверях лічниці в супроводі високого похмурого ченця. Чоловік не довіряв цим служникам юдейського бога. Вельми зарозумілими вони здавалися. Він, як і більшість людей, для вигляду притримувався нових порядків, та все одно таємно чтив богів своїх предків.

   Цілу дорогу вони їхали мовчки, ніби чужі люди. Кожен думав про своє. Послушник — про те, що буде, якщо до Люди не повернеться пам'ять. Та може то й на краще. Вона забула, що було між ними, а він зробить вигляд, що минуле не має для нього значення. Принаймні таким чином Люда буде у безпеці. І нехай все горить вогнем, хай почнеться спочатку, але дівчина вже буде далеко від усього цього.

   Люда час від часу обережно зиркала на Йоана. Він сидів прямо, дивлячись попереду себе, такий гарний, сильний. Та лиш одна думка про те, що він монах, повертала її до реальності. Вона ще не усвідомила всю суть його розповіді. На це був потрібен час. Усередині неї поволі розгорталась незрозуміла боротьба і Люда не могла вибрати, на чиєму вона боці.

   Віз зупинилися біля підніжжя пагорба, на якому стояв дерев’яний храм. Йоан зіскочив на землю і простягнув дівчині руку, проте вона його проігнорувала. Чоловік мовчки зайшов усередину.

— Почекай мене тут, — попросила Люда Ждана і слідом за послушником зникла за дверима.

   Опинившись всередині, вона остовпіла: непримітний ззовні старий храм всередині мав неймовірний вигляд. Величезне, просторе приміщення дихало величчю. Покинуте, забуте не на одне століття святе місце жило своїм життям. Ледь помітні фрески, ніби скопійовані зі сторінок святого писання, досі виднілися на стінах костелу. Готична архітектура завжди приваблювала Люду, хоча зараз вона цього й не пам’ятала. Дівчина віднаходила у ній якусь таїну, незвичність, романтичність.

   На стінах каплиці ліворуч вона побачила портрети гарно одягнених, явно, з «вищого» світу людей. З іншого боку був зображений великий герб з орлом посередині та короною зверху. Довкола нього були чотири сонця, а внизу, під орлом, виднівся хрест.

— Як таке можливо?

— Ці двері — перехід у твій час. Зараз ми у двадцять першому столітті.

— А були?..

— У дванадцятому, — стримано відповів Йоан, намагаючись не дивитися на дівчину.

— Я тут жила? — Люда оминула його, з подивом роззираючись довкола.

— Нагорі твої покої.

— Все так заплутано.

   Дівчина підійшла до вхідних дверей і притулилася до шпарини, проте змогла побачити тільки сірий горизонт.

— Стільки нового для мене. Ти розумієш, як складно повірити у все це? — вона повернулася до Йоана. — Я нічого не пам’ятаю…

— Ти маєш мені вірити.

— Нічого я тобі не маю! — роздратовано кинула Люда. — Я не можу сліпо повірити у все, що ти розповів! Мені потрібен час. День, два, тиждень — не знаю скільки! Вибач.

   Її погляд впав на вівтар, а точніше на те, що від нього залишилось: кілька мармурових колон і пару пілястрів.

— Я не хочу тут жити. Принаймні зараз. Я розумію, що маю завдання, що від мене щось залежить, проте я так звикла до Злати! — дівчина глянула на Йоана повними розпачу очима, — позволь мені ще трохи пожити з нею!

   Послушник кивнув. Люда вдячно всміхнулася і швидко вийшла геть, залишивши його на самоті.

***

   Перша гроза у цьому році виявилася напрочуд сильною, немов цілу зиму набиралися сил. Лило від ранку і молода пані ні на мить не відходила від вікна, хоч Малуша і вмовляла її.

— Ну не можна дивитися надвір! — примовляла дівка, мало не плачучи. — Біду на себе накличете!

— Я переживаю за Злату. Вона сьогодні має повернутися! — заламуючи руки, шепотіла Люда. — Там нічого не видно!

Дощ і справді періщив так, що за рясними каплями не було видно двору.

— Може, пані перечекають де.

— Де? — різко кинула дівчина. — Куди вона сховається?

— Ну, може у корчмі коло базару.

   Люді це здалося можливим і вона трохи заспокоїлася. Малуша не наважувалася підійти до неї і залишалася стояти біля печі.

— З вами все гаразд?

   Та мовчки кивнула, перебираючи в руках пасок. Їй просто необхідно було поговорити зі Златою. Від учора вона обдумувала все, що дізналася від того похмурого монаха. Спочатку її розум противився почутому. Дівчина готова була заявити, що більше ніколи не повернеться туди. З'явилося відчуття, що її просто використали, зокрема це стосувалося Йоана. Та потім вона вкотре змушувала себе глянути на ситуацію їхніми очима і все знову змінювалося. Спершу її найсильнішим бажанням було забути все як страшний сон, не впускати нікого з них у двір, перечекати до народження дитини, а потім при потребі зникнути звідси. Люда була впевнена, що Злата підтримала б її. Знайшла б хорошого заможного чоловіка, з яким дочка почувалася б у безпеці. Однак тепер такі думки здавалися їй егоїстичними. Совість все гучніше кричала десь в голові і за цілий день боротьби з власними думками дівчина вже ладна була зірватися з теплої хати і їхати до холодного кляштору. Не за власним бажанням ті люди повертаються у світ живих вже біля тисячі років. Вона не може так вчинити, не може покинути їх, думаючи тільки про себе.