Розділ 15

Частина 1

   Малуша тихо увійшла до світлиці і розвела вогонь у печі.

— Пані, ви спите? — ледь чутно спитала вона.

   Та вже давно прокинулася, проте не хотіла цього показувати. Служниці ж кортіло спитати, чому це Захар учора такий веселий був? Проте Люда лежала, не рухаючись, а Малуша не наважувалася її турбувати.

   Дочекавшись, поки челядинка піде по воду, Люда злізла з печі і почала вдягатися. Вона не хотіла згадувати вчорашні події, бо досі сердилася на себе і картала за слабкість. А якщо вона пригадає, що досі має почуття до батька своєї дитини? Як тоді зможе жити, знаючи, що зрадила його?

   Дівчина зав’язала в пучок волосся і до болю стиснула долонями голову. «Ну, згадуй нарешті!» — прошепотіла вона собі. Їй потрібна допомога. Потрібен хтось, хто знає про неї більше. Люда різко глянула у вікно. Малуша якраз поверталася назад.

— Ти не знаєш, де живе мій брат?

Дівка від несподіванки здригнулася і перелякано глянула на молоду пані:

— Ви щось згадали?

— Та ні, — махнула рукою Люда. — Просто я більше не можу терпіти! Може пам'ять вже ніколи не повернеться до мене. Але ж у мене є брат, він має добре мене знати!

   Малуша мовчки поклала гріти воду.

— Ви так рано зірвалися. Інші пани сплять до обіду.

— Я не пані, — огризнулася Люда.

   Дівка хмикнула і заходилася місити тісто.

— Ви так кажете, ніби бути панею погано.

— У мене це викликає не дуже приємні думки. Бо у вас пані — то ніби лялька якась, зі скла зроблена. Ще й капризна. Хіба я така? — Люда підійшла до Малуші ззаду і обійняла.

— Не лізь, бо будеш вся у борошні! — засміялася та і провела білим від муки пальцем по носі подруги.

— То ти не знаєш, де він може бути? Може, храм який є?

— Та є, — задумалася Малуша, вправно вимішуючи в дубовій діжі гору пишного тіста. — Я попрошу тата і він тебе відвезе. А що там Захар?

— Не знаю. Я сама спитаю Ждана.

   Люда швидко вийшла геть, радіючи тому, що подруга не змушувала її розповідати про те, що трапилося минулої ночі.

   Ждан вийшов з воріт дерев’яного храму і спустився до воза, на якому сиділа Люда.

— У них такого нема, пані, — глянув він на дівчину. — Тут тільки три ченці та ігумен. Серед них немає нікого на ім’я Йоан.

   Люда розчаровано зітхнула. Могло бути так, що ім’я його було несправжнім, або було дано її брату під час постригу в монахи. Ждан думав так само:

— Може, у нього друге ім’я є? Мирське?

— Може і є, але я його не знаю, — дівчина підвелася і чоловік одразу кинувся до неї, аби допомогти зійти з воза.

   Люда оглянулася довкола. Нині площа була напрочуд тихою, тому Ждан й погодився відвезти її сюди.

— Завтра базарний день. Люду буде — не злічити! Ще хто вас штовхне! А я дав слово пані, що жодна волосина з вашої голови не впаде, — казав він. — Я за вас відповідаю.

    Люда не була проти того, аби одразу відправитися на пошуки брата, тому й не думала перечити.

— Але що тепер робити? — вона скривилася від болю в спині, бо досі не звикла їздити на подібного роду транспорті.

— Кажуть, що у старому монастирі є якісь чужі черчики. Допомагають людей лікувати. Можемо там поспитати.

   Дівчина ще трохи постояла, розім’яла затерплу спину і за кілька хвилин вони рушили до братства.

   Сірий будинок з чорними дірами замість вікон викликав у дівчини жах. Вона мимоволі вхопилася за Ждана, сумніваючись, чи варто було сюди потикатися. Чи знайде вона там відповідь на те, що її турбує? Чи може варто повернутися назад і просто жити? Зі Златою, Захаром… «Боже, ну хоч би щось згадати!»

— Давайте, я піду і все вивідаю, — Ждан помітив її нерішучість.

— Ні, — тихо відповіла Люда. — Я хочу сама. Там же монахи, а не злочинці. Окрім того, там мій брат.

— Це не відомо напевно, — зауважив чоловік.

   Дівчина всміхнулася.

— Якщо довго не виходитиму, можеш іти за мною.

   У довгому коридорі було напівтемно й холодно. У ніс одразу вдарив запах сирості. Люда обережно ступала, намагаючись не торкатися вологих стін. Десь попереду рипнули двері і хтось рушив у її бік.

— Гей! Хто це? — крикнула дівчина.

   Постать різко зупинилася.

— Мені потрібен Йоан, ви не знаєте такого?

   Людина в темряві швидко рушила на зустріч Люді і їй раптом захотілося розвернутися й тікати геть. Вона пошкодувала, що не дозволила Ждану піти з нею.

— Це ти? — Йоан на мить забув про свою маску байдужості, подив та здивування застигли на його обличчі.

— Я прийшла з проханням… Розкажи про мене все.