-

Частина 6

   Богдан постукав у двері. Почулися кроки й за секунду на порозі з’явилася жінка. У простенькій прямій сукні нижче колін, старенькій кофтині, защепленій на один ґудзик, вона мала досить втомлений та хворобливий вигляд. Худе сірувате обличчя обрамляли пасма каштанового, проте з густою сивиною волосся. Спочатку Богдану здалось, що перед ним стоїть літня, років сімдесяти, жінка, та, придивившись, зрозумів, що помилився. То була мама Люди. Він бачив її кілька разів у бібліотеці.

— Хто ти?

— Добрий день! Олено Степанівно, ви мене не знаєте… Але мене знає ваша донька.

   Жінка різко глянула на хлопця:

— Ти знаєш, де моя дівчинка?!

   Богдан зазирнув через плече жінки.

— Можна ввійти?

   Всередині панували тиша та морок: вікна були наглухо закриті шторами, меблі припали пилом, і тільки великий годинник у куті вітальні давав знати про те, що тут хтось живе.

   Жінка нетерпляче дивилася на Богдана, нервово потираючи тонкі руки. Хлопець оглянувся і сів у найближче крісло.

— Вибачте, що так вдираюсь. Але мені необхідно було прийти.

   Олена якось протяжно зітхнула й сіла навпроти нього.

— Нащо? Ти був її другом?

   Богдан кивнув, міцно стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли.

— Я дуже сподіваюся, що є ним і досі.

   Жінка раптом відвернулася, взяла з тумбочки маленьку зелену баночку, сипнула собі на долоню дві таблетки, схожі на горошини, і запила їх водою. Тоді повернулася до юнака.

— Я тебе слухаю.

   Богдан невпевнено мовив:

— Ваша донька жива. Я знаю, де вона.

   Він очікував від Олени якоїсь реакції, та отримав лише мовчазний пронизуючий погляд затуманених очей.

— Я знаю, у це тяжко повірити…

— Я ладна вірити кожному твоєму слову, аби лиш ти привів до мене мою донечку.

— Вона тут, у нашому містечку. Люда увесь цей час була тут, — продовжив Богдан, спостерігаючи за реакцією жінки.

   Проте та лише схилила голову, дивлячись кудись в темний кут кімнати.

— Ви можете забрати її додому. Я відведу вас туди.

— Чому вона не прийде сама? — тихо спитала Олена.

— Її не пускають. Тільки це може бути причиною.

— Ти певен? Де вона?

— У… у костелі, — видихнув Богдан.

   Олена звела брови, проте погляд її далі залишався відстороненим.

— Там зачинено. Роботу по реставрації мають почати восени. Чому вона там?

— Я не знаю, — Богдан підвівся.

   Він не приховував свого розчарування. Якби подібне повідомили його мамі, та вже б давно без зайвих питань кинулася на пошуки своєї дитини. Глибоко в душі юнак сподівався, що Люда, побачивши матір, одразу забуде їхні минулі негаразди. Забуде те, що він не дотримав своїх обіцянок, і пробачить йому. Та він не знав одного — дівчина, можливо, навіть її не впізнає.

***

— Я прийду завтра. Нікуди не тікай, — Захар легенько поцілував Люду в чоло і швидко вийшов.

   Дівчина оперлася спиною на стіну поволі з’їхала вниз. Незрозуміле затьмарення минуло і в душі назрівала істерика. Що ще вона не знає про себе, опріч того, що є вкрай імпульсивною та нерозважливою? Навіщо вона це зробила? Нащо дала надію Захару, якщо не відчуває до нього нічого, крім дружби? Люда торкнулася грудей — на прощання хлопець подарував їй срібну лунницю. «Оберіг від Мари», — сказав він. Коли за ним зачинилися двері, дівчина зірвала прикрасу з шиї і пошпурила у темний кут світлиці.

   Люда витерла сльози й підвелася. Їй треба помитися, змити з себе цей бруд… Дівчина хаотично заметалася по світлиці в пошуках теплої води, та знайшла тільки холодну. Сама ж відпустила служницю, думаючи, що впорається самотужки. Хотіла було крикнути за Малушею, та одразу передумала. Подруга одразу помітить її стан, а найменше, що зараз хотілося, це ділитися з кимось останніми подіями.

   Дівчина швидко скинула сорочку, яку не позволила Захару зняти з себе, роззулася і залізла у ще теплу піч, прихопивши з собою відро холодної води. Спочатку її шокував такий спосіб миття, коли його вперше продемонструвала Злата. Та ще дивувалася, як можна забути таке? «Ніби ти ніколи не милася», — сміялася жінка. Зараз Люда вже без страху сама проводила подібні процедури.

   Дівчина сіла на спеціальний виступ у печі, взяла кухлика і зачерпнула води. Мить провагавшись, повільно вилила собі на голову і зойкнула: вода була досить холодною. Нова хвиля ридань стиснула горло і дівчина вголос заплакала. Вона продовжувала цю добровільну екзекуцію, як покарання за те, що накоїла. Раптом вона застигла з піднятим кухлем і злякано прислухалася: життя всередині неї ворухнулося! Спершу легенько, а потім відчутніше стукнуло десь під ребром. Люда усміхнулася крізь сльози й обхопила живота руками.

— Маленьке моє!

   У відповідь вона відчула ще один поштовх зсередини. Дівчина швидко вилізла з печі, зуби стукотіли від холоду, проте на заплаканому здивованому обличчі з’явилася усмішка. Люда швидко обгорнулася ковдрою і залізла на піч.