-

Частина 5

Весь наступний день Люді здавалося, що її всі уникають. Зазвичай у дворі від ранку до пізньої ночі стояв шум: то тут, то там перегукувалися люди, старші підганяли молодших, робота кипіла й це було чути на чужих подвір’ях. Проте нині дівчині здалося, що все раптом зупинилося.

— Сьогодні якесь свято? — спитала Люда Малушу, яка зібралася йти на річку прати.

— Та ні.

— Але нині якось не так! Мені вже здається, що то через мене.

   Челядинка взяла в руки велику плетену корзину з одягом і всміхнулася:

— Вони налякані.

— Але чому? — здивувалася Люда.

   Дівка озирнулася, немов остерігалася, що її можуть почути.

— Я зібралась прати. Можемо дорогою поговорити.

   Вони вийшли за ворота і Малуша враз ожила:

— Вони всі перелякані через те, що трапилося вчора.

— А що трапилося вчора? — не зрозуміла Люда.

— Як ви до них ходили, то потім тато сварив Мотрю, що не гостинно зустріла, не припросила…

Люда ще більше здивувалася:

— Але ж все було добре! Правда, я помітила, що їм було трохи незручно…

— Трохи? — Малуша різко спинилася і зареготала, — та Мотря спати не могла цілу ніч, так переживала, чи ви не гніваєтеся на неї?

— Не розумію я вас, — Люда обійшла її і пішла вузькою стежкою в бік річки, яка вже виднілася попереду. — Що я такого зробила?

— Ти справді дивна.

Мовчки вони дійшли до ріки і Малуша заходилася замочувати в холодній воді великі шматки полотна. Люда сіла на траву й зацікавлено почала спостерігати за нею.

— Що ти робиш?

— Прати буду. Ось тільки закінчила ткати минулої ночі, тепер потрібно вибілити. Я його трохи пополощу, а потім постелю на траві. Сонечко буде світити й вибілювати. А потім сорочки пошию.

   Люда замислено подивилася на швидку течію ріки. Що день, то все сильніше дівчина відчувала свою неприналежність до світу подруги. Вже ніби й мала б звикнути, та постійно відкривала для себе щось нове. Їй вже здавалося, що повернення до неї пам’яті мало чим би й допомогло: все було надто чужим.

— Ти стільки всього вмієш.

— Та скільки там! — махнула рукою Малуша. — До Мотрі мені ще далеко. А у вас придане є?

— Придане? — не зрозуміла Люда.

— Ну, одяг, рушники, посуд, прикраси різні. Для весілля.

— Ой, яке весілля? Я ж не пам’ятаю нічого, — Люда поклала руку на живота і враз їй стало гірко. — Поки не згадаю, не можу думати про майбутнє.

— Але ж воно, оте майбутнє, від вашої пам’яті й не залежить. Все одно дитинка скоро буде. Звичайно, вам нічого хвилюватися, — пані Злата не дасть образити. Але хіба не хочеться, аби хтось обійняв? Поцілував, добре слово сказав?

    Люда не відповіла. Вона ще вірила, що з дня на день пригадає своє старе життя.

— А хто всі ті люди? Я й не помічала, що їх так багато.

— Великий двір повинен мати багато слуг, — відповіла дівка, вправно викручуючи білизну. — То в нас ще мало! Он в бояр скільки люду… І тіуни, й ключники. А кухарів у них скільки! Не те, що в нас: одна Мотря і я в придачу. Ну, і Настуська…

— Хто це?

    Малуша підвелася й почала розстеляти полотно на траві. Хвилину вона мовчала, а потім нехотячи відповіла:

— Сестра моя названа.

— О, то в тебе є сестра? — зраділа Люда.

   Дівчина стримано кивнула і заходилась полоскати другий шмат полотна.

— А батьки її?..

— Мами в нас різні. Батько один.

   Раптом Люда зрозуміла, що подрузі неприємно говорити про це.

— Якщо не хочеш казати, я не змушую…

— Та що там приховувати! — Малуша щосили скрутила в джут тканину, що та аж заскрипіла, і кинула на траву. — Я вам казала, що мати моя померла при пологах. Так ми з батьком і дідом жили. Благо, пані мене не викинула на вулицю. Кому потрібен голодний рот, який ще не може працювати? Мотря мене вибавила. А потім з’явилася вона. Не знаю, звідки її привезли, але батько мій її вподобав. Приворожила, певно! Бачила б ти її очі: чорні, як ніч! І сама така вся… Отепер Настунька викапана мамка!

— То де її мати зараз? — тихо спитала Люда, десь в душі чомусь співчуваючи більше Насті, аніж Малуші.

— Померла, як було малій два роки. Зараз їй вже тринадцять, майже на виданні! Хай не сподівається, що я їй придане буду збирати! Та й хто її візьме, німу…

— То вона…

— Еге… — перебила Люду дівка. — Як матері не стало, так і замовкла.

— Я її ніби не бачила вчора, — спробувала пригадати обличчя всіх, хто вчора сидів за столом, Люда.

— Ховалася десь, певно. Вона ж дикунка! У неї й ім’я нелюдське якесь.

— Чому?