-

Частина 3

— Ти надовго? — спитала Люда, спостерігаючи за Златою, яка пакувала речі у невелику скриню.

— Не бійся, ти навіть не встигнеш за мною скучити! — всміхнулася жінка.

— Але я вже скучила, — сумно відповіла дівчина і на очі виступили сльози.

Злата помітила, що дочка не розділяє її радості. За увесь час, який Люда жила в неї, вони дуже зблизилися.

— Я давно не відвідувала їх. Але обіцяла, як лиш потепліє, то обов’язково приїду в гості.

   Дівчина зітхнула. Вона змушувала себе зрозуміти названу матір. Жінка свідомо вибрала шлях, з якого не звертала вже багато років. Її сім’єю були люди, які на неї працювали: челядь та слуги. Частиною її життя була Лабуня, Никифор. А тепер і Люда. Що стало б з нею, якби не доброта цієї жінки? Молода дівчина, при надії, ще й без жодного уявлення, хто вона! Де б вона була зараз, якби не Злата?

— Ти знаєш, що кровної родини в мене вже нема. Чоловікова сестра та її сім’я — все, що лишилося з минулого життя, — тихо мовила Злата. — Може, ти ще передумаєш і поїдеш зі мною?

— Ні, краще я побуду вдома, — заперечливо помахала головою Люда. — Буду тебе виглядати.

— Ну, нічого. Як розродишся, запросимо і їх до нас! В Ярини, сестри мого покійного чоловіка, є дочка Люба. Вона десь твого віку. Я певна, ви подружитеся! А Василинка з Микольцем… Великі вже певно повиростали! Я бачила їх дві зими назад.

   У дворі заіржали коні і Златка підхопилася:

— То певно Ждан воза приготував. Ну, будемо прощатися!

   Люда шморгнула носом і підвелася. Злата обійняла її і поцілувала в чоло.

— Бережи себе, дитино! Привезу гостинців тобі, не сумуй!

    Жінка глянула в мокрі від сліз очі Люди і в серці защеміло: вона не хотіла залишати дівчину, та Ждан з Малушею запевнили, що будуть за нею наглядати.

— Коли тебе чекати? — спитала Люда, коли купчиха вже сиділа на возі, а слуги обережно складали позаду неї речі, які та зготувала в дорогу.

— День туди, день назад. Там погостюю дні три. Отже, п’ятого дня під вечір можеш стрічати, — Злата лагідно всміхнулася і міцно стиснула її руку, — ти не встигнеш оком змигнути, як я буду вдома!

Люда кивнула і глянула на купу речей на возі:

— Нічого не забула?

   Жінка трохи схвильовано оглянулася:

— Та ніби все є. Головне — гостинці! А то як я приїду з пустими руками?

   Гостинців Злата везла й справді чимало: і тканину шовкову, і рушники, намисто, дерев’яні іграшки, кільця ковбаси та шматки м’яса, залиті смальцем у дубових бочках та медовуху, яку робив Никифор.

— Бережи себе! Тепло вдягайся. Сонце ще брехливе: світить, та не гріє!

   Люда кілька хвилин постояла, проводжаючи поглядом воза і запряжених у нього двійко коней, а потім зайшла у двір. На подвір’ї, як завжди, було метушливо. Торгівля Злати була досить вдалою та прибутковою, тому зупиняти роботу не можна було й на годину. Починаючи з раннього ранку, коли ще й півні не співали, кілька холопів вже поспішали годувати худобу. Інші — чистили, доїли. Збиралися на ринок. Під обід ніс починав лоскотати аромат копченостей. На першому поверсі у підклітях жила челядь, там же знаходилася кухня, де служниці готували обід для господарів і окремо для холопів. Злата завжди намагалася нікого не образити, не обділити, і годувати своїх людей свіжою їжею. Вона не розуміла тих ґаздів, які годували слуг об’їдками з власного столу.

   Люда зайшла до хати і сумно оглянула світлицю: без Злати все здавалося пустим і холодним. Дівчина сіла біля вікна і схилила голову до стіни. Чому пам'ять так довго не повертається до неї? Що буде, якщо вона так нічого й не пригадає? Вона погладила живота рукою. Люда навіть не знає, скільки часу вже вагітна. Злата казала, що близько п’яти місяців. Дівчині залишалося тільки довіритись більш досвідченій жінці.

   Цілий день Малуша намагалася по-своєму розважити молоду пані: ділилася тонкощами прядіння, розповідала різні небилиці, особливо охоче зупинялася на описі молодечих ігрищ. Якщо де затівалася гулянка, у всіх хлопців  та дівчат за кілька днів до того тільки й мови було, що про майбутню забаву. Так само після ігрищ ще тиждень всі перешіптувалися та пересміювалися. Часто через місяць-другий засилали сватів через наслідки гулянки.

— Може, і в тебе так сталося? — добродушно спитала челядинка, ніби то було звичною справою — вагітніти після ночі, проведеної (чи то пак пробіганої) десь у полі чи лісі. — То таке діло, — дівка стенула плечами і продовжила місити тісто, з якого потім мала ліпити пиріжки з капустою. — Захар за тебе випитував. Мовляв, хто така, чи нічого не згадала…

— А ти що?

— Сказала, що то не моя справа. Захочеш, сама розкажеш. Але ти йому сподобалася, — Малуша хитро усміхнулася.

— Ага, ще я від нього не бігала, — хмикнула Люда.

   Дівка зареготала.

   До нині Люда не думала про Захара. Він був веселим простим хлопцем, ласим до дівчат, як вона вже встигла помітити. Малуша не соромилася розказувати, що не раз ночувала з ним на сіновалі. Вона могла би поділитися й деталями, та Люда вчасно зупиняла її, бо вважала, що то справи тільки подруги та Захара. Часом відкритість Малуші вражала: дівчина ділилася всіма секретами. Вона була, ніби відкрита книга. Люда не раз намагалася пояснити, що тій слід бути більш обачною, але подруга тільки добродушно всміхалася.