-

Частина 3

Вона його забула. Вирвала зі свого серця та життя. Він сам винен, бо своїм ставленням змусив її шукати кращої долі.

   Йоан стояв на колінах із заплющеними очами, опершись ліктями на ліжко. Молодий послушник був вражений власному відкриттю: невже їй було так само важко? Невже вона теж носила з собою тягар непотрібності, самотності та печалі? Почуття накочувалися на нього метровими хвилями, відкриваючи нові глибини незнаного досі. Що він відчував: образу, гнів, розпач? Чи все одразу? Скільки ще гріхів ховаються в його душі? Чи достойний він тепер тієї стежини, яку вибрав для себе понад дев’ятсот років назад?

   Чи достойний він тепер Люди? Йоан ще ніколи не був відторгнутим. Це через нього жінки страждали, лили сльози і навіть проклинали. І ось тепер прийшов час і йому приміряти цю шкуру.

   Він стежив за нею на ринку кілька днів поспіль. Ніби злодій, крався у натовпі, ховав обличчя під каптуром і обминав її, низько опустивши голову. Люда ж сміялася, жартувала і нікого не шукала в юрбі. Її влаштовувало те життя, яке вона мала тепер, і Йоан все більше схилявся до думки, що то на краще. Та високою була вірогідність того, що хтось з братів, а то й сам отець побачать обрану. Вона часто допомагала Златі на базарі, а та раділа кожній миті, проведеній разом із дочкою.

   Послушник важко зітхнув: варто спробувати ще раз поговорити з Людою. Але про що саме, він не знав. Раптом почувся ледь чутний стукіт й у напіввідчинених дверях з’явився Лука.

— Маємо проблему.

   Він швидко увійшов до келії і зачинив за собою двері.

— Хтось розпатякав, що бачив Люду на базарі.

   Йоан різко підвівся і зціпив зуби.

— Я ще не говорив з панотцем, але, думаю, далі приховувати нема сенсу.

— Ти правий, — погодився Йоан.

— Що будеш робити?

— Не знаю.

   Лука з-під лоба глянув на брата, розуміючи, що зараз той відчуває:

— Ти не хочеш її повертати?

— Я не можу сказати їй правду. Не можу так вчинити з нею.

— Краще ти, аніж хтось інший.

***

   Малуша зосереджено щось шукала у своїй торбині, прикусивши язика. Люда сиділа навпроти неї і нетерпляче совалася на лаві.

— Злата сварити не буде?

— Думаєш, вона сама не робила цього, коли була дівкою? — хмикнула Малуша. — Вони знали ще більше, ніж ми тепер.

   Вона поклала на стіл дві свічки, шкіряний капшук і кілька перстнів.

— Що ти збираєшся з цим всім робити? — усміхнулася Люда, звівши брови вверх.

   Челядинка весело підморгнула:

— Побачиш! А тепер треба привести себе в порядок. Розв’яжи косу та всі вузли, познімай прикраси.

   Малуша теж почала розплітатися. Руде пишне волосся золотом розлилося по плечах, осяваючи кругле привабливе обличчя.

— Ти така гарна, — не стрималася Люда.

   Дівчина зашарілася і махнула рукою:

— Та ну, не кажи дурниць! Вся у веснянках! Я б хотіла бути такою, як ти, — зітхнула вона, дивлячись на рівну білосніжну шкіру Люди та темне блискуче волосся.

   Служниця поламала одну зі свічок на маленькі шматочки і розтопила в залізній мисочці, тримаючи над іншою свічкою. Потім швидко вилила розтоплений гарячий віск у миску з водою.

— Дивись!

   Дівчата зацікавлено схилилися над посудиною.

— Ось тут дорога, —  Малуша вказала пальцем на довгу нитку воску, яка проходила через всю поверхню води. — Значить, буду кудись їхати. А тут два парубки: один високий, інший трохи нижчий…

— Але як взнати, хто саме? — спитала Люда, зацікавлено вдивляючись в дивний малюнок на воді. — І чому саме хлопці? Може, то просто якісь пеньки…

— Скажеш таке! — трохи ображено мовила Малуша. — Я ж не вперше ворожу!

— Нехай, — повела плечами Люда. — А що там? — вона вказала на невеличкий кружечок вкінці «стежки».

   Дівка враз охнула і плеснула руками:

— То ж віночок! Скоро мене посватають!

   Люда всміхнулася:

— Так цікаво! А можна мені?

   За кілька хвилин вона збентежено вглядалася у восковий малюнок на воді і нічого не могла розібрати.

— Невже не вийшло?

— Чому ж не вийшло? — здивувалася Малуша. — Ось тут крило… і голова…

   Люда уважно глянула туди, куди вказувала подруга, і їй і справді здалося, що вона починає щось бачити.

— Довге вбрання… То янгол! — сплеснула руками служниця.

— Що він означає? — злякалася Люда.

— Хтось тебе охороняє. Можливо, запропонує допомогу. А ще, — дівка лукаво усміхнулася, — тебе хтось любить.

— Ой, ну скажеш таке!