-

Частина 2

— Я не знаю, що робити.

   Йоан стояв посеред тісної келії і дивився на Луку. Той сидів на твердій лежанці і перебирав в руках дерев’яну вервицю, подаровану Людою.

— Я не можу мовчати далі. То неправильно.

— Не переймайся іншими. Лиш з отцем негарно виходить.

— Спершу я хотів одразу кинутись за нею. Та потім…

— Та потім подумав, що їй краще там, де вона зараз? — закінчив замість нього Лука. — Тобі легше, коли вона далеко?

   Йоан не знайшов слів, аби відповісти, і відвернувся.

— Ти не знаєш, чи їй там добре. Може, вона б воліла бути тут?

— Але я волів би, аби вона була подалі! Ти ж чув, що казав той торговець: вона нічого не пам’ятає. Уяви, я прийду і скажу: «Вітаю, ти носиш мою дитину! Але я ніколи не візьму тебе за дружину, бо я без кроку монах! І на мені прокляття ось вже майже тисячу років!» Це я маю сказати?

    Йоан щосили вдарив кулаком по дверях і Лука підвівся.

— Тихо, бо тут і стіни мають вуха. Думаю, завтра варто поговорити з тим чоловіком.

***

   Люда простягнула кобилі яблуко й погладила її.

 — Хороша моя, — рука легко ковзала по гладкій, блискучій спині.

   Кобила була молода, здорова. Дівчина любила цю тварину. Довгими днями, поки Злата займалася своїми справами, Люда сиділа біля тварини й розмовляла з нею. Не раз їй здавалось, що та її розуміє. Морква (так звали панську улюбленицю через те, що її шерсть була рудого, «морквяного» окрасу) дивилася на дівчину добрими великими очима й час від часу кивала. Раптом на подвір’ї почулися крики і молода пані вийшла глянути, що трапилося. За нею пішли й кілька холопів.

   Злата, побачивши дочку, швидко злізла з воза і побігла до неї. Позаду жінки дівчина побачила двох черчиків і здивовано поспішила їй назустріч.

— Дитино!.. Віринеє, — Злата схопила її руки і міцно стиснула, ледь переводячи дихання. — Там прийшли по тебе… твій брат!

   Люда сиділа за столом зі стиснутими кулаками й мовчала, не насмілюючись заговорити з незнайомцями. Злата поклала на стіл шмат м’яса, хліб та барильце меду й сіла поруч. Руки її тремтіли.

— Так хто ж із вас є ріднею моїй Віринеї? — запинаючись, спитала жінка.

   «Віринеї…», — про себе повторив Лука.

— Я, — відповів Йоан, не відриваючи погляду від дівчини. — Людо…

   Дівчина стрепенулась, широко розплющивши очі.

— Як ти назвав мене? То моє ім’я? — її серце скажено закалатало.

— Людмила. Так тебе звати.

— Ти мій брат? А де мій чоловік?

— Він чекає тебе вдома, — збрехав Лука, навіть не кліпнувши. — Нам треба їхати…

   Злата зірвалася з місця.

— Не забирайте її від мене, благаю вас! — вона впала на коліна перед Лукою, — він сидів ближче до неї, — і вхопилася руками за поділ його ряси.

— Не лишайте мене єдиного, що тримає мене на цьому світі, благаю вас!

   Йоан поміг Луці підняти Злату і посадити на лаву, але та знову зірвалася з місця і міцно притиснула дочку до себе.

— Не чіпайте, прошу вас… Ви ж не станете брати гріх на душу й лишати бідну жінку останнього…

   Люда обняла Злату.

— Я не можу лишити її тут одну, братику, — вона глянула на Йоана очима повними сліз. — Чи можна забрати її з собою, у нас велика хата?

   Той важко ковтнув і подивився на Луку, просячи допомоги.

— Ми прийдемо завтра і ти зможеш провідати свою названу матір, — ці слова викликали нову хвилю ридань з боку Злати.

— Нехай мій чоловік прийде сюди і ми з ним поговоримо. А до того часу я звідси не піду.

   Лука відійшов до самих дверей і тихо, проте твердо, мовив:

— У тебе нема чоловіка.

   Йоан завмер, а Люда насупилася.

— Чорноряснику, ти збрехав мені?

— Так, я збрехав, —  тихо відповів послушник. — Для твого ж блага.

— Що стало з моїм чоловіком? — крижаним голосом спитала дівчина.

— Його в тебе не було ніколи.

   Йоан зблід сильніше, ніж зазвичай.

— Як не було?

— Тобі треба піти з нами. Тоді про все й довідаєшся.

— Нікуди я з вами не збираюся іти! —  крикнула дівчина, вивільняючись з обіймів Злати. — Може ви звичайні пройдисвіти, а не святі брати?! Забирайтеся геть з моєї хати!

   Вона відчинила двері навстіж і виштовхала Луку за поріг, а тоді повернулася до Йоана.

 — Тебе також викинути чи сам справишся?

   Той мовчки вийшов.

— Ти маєш нам повірити. Тобі ж буде ліпше, якщо підеш з нами, — сказав він, спинившись за порогом.