Розділ 14

Частина 1

— Він явно радий бачити твої муки, — Лука похухав на руки, які посиліли від холоду, і сховав їх в складках ряси.

   Отець Митрофан попросив купити трохи ромашки, звіробою та деяких інших трав. Лука взяв з собою Йоана, аби не йти самому.

— Ти про Пилипа? — здогадався Йоан.

— З першої спроби, — хмикнув Лука.

   Купивши все необхідне, вони вже пробиралися крізь натовп назад, як раптом Йоан почув, що хтось його кличе.

— Святий брате, постривай! А йди-но сюди.

   Йоан здивовано переглянувся з Лукою і підійшов до купця, що продавав всілякі дрібниці: верхній одяг, хустки, гребінці та ще багато чого іншого.

— Добрий день, брате! Гарна нині днина, погожа.

— Пан щось хтіли? — запитав Йоан.

   Лука підійшов до них і зупинився позаду.

— Я запримітив цей гарний кулон, який висить у тебе на грудях…

   Йоан рвучко схопився рукою за прикрасу — він забув сховати її під рясу.

— Так, цей. Звідки він у тебе?

— То дарунок, —  тихо відповів послушник.

   Никифор нахилився, аби краще роздивитися.

— Брате, а від кого?..

— А чи не забагато питань, добродію? — втрутився Лука.

   Купець замахав руками.

— Та що ти, братику! Просто то був один такий — крило янгола.

— Сестра подарувала, — не піднімаючи очей, мовив Йоан.

   Никифор заметушився.

— Сестра? А де вона зараз?

— Ну, все, досить. Ми не маємо часу на пусті теревені, — Лука вже хотів йти геть, як раптом слова купця змусили його зупинитися.

— Ти не знаєш, де твоя сестра, чи не так?

   Йоан різко глянув на нього. Торговець задоволено похитав головою.

— Твоя сестра — вродлива, струнка, з довгим темним волоссям та з великими світло-зеленими очима? Схожа на наяду, що випливла з глибин моря? — побачивши по очах послушника, що вгадав, чоловік хитро засміявся. — Я знаю, де вона.

***

   Злата м’яла в руках поділ плахти і не знала, що робити. Вона була впевнена, що дочка не здогадувалася про свій стан.

— Вона вже пішла?

   Люда стояла на порозі й дивилася на порожнє місце на лаві, де ще недавно сиділа Лабуня.

— Пішла, — Злата зітхнула. — Де ти була?

— Яке вам діло? — огризнулася дівчина, не дивлячись на жінку.

   Та мовчки проковтнула образливі слова і лагідно усміхнулася:

— Сідай, поговоримо.

   Після хвилини сумнівів Люда все ж сіла і поклала руки на стіл.

— Ти не голодна?

   Дівчина заперечливо похитала головою.

— Нічого не пригадала нового?

— Ні.

   Погляд Злати впав на її руки: білі, тонкі, з довгими пальцями, вони не належали людині, яка звикла до роботи. Хто ж вона? Бояриня? Князівна? Але чому її ніхто не шукає?

— Як ти себе почуваєш? Нічого не болить?

   Люда на мить задумалася:

— Не знаю. Спершу ніби трохи нудило, але то від того, що я сильно вдарилася, так? А голова вже так не болить.

   Злата намагалася не опускати очей, та всередині все похололо: а якщо дівчина й справді при надії? Купчиха не боялася осуду людей, бо таке досі часто траплялося, коли дочка приносила у подолі. Надто живим був відголосок язичництва.

   Злата накрила своєю рукою руки Люди.

— Ти не злися на Лабуню. Вона трохи колюча, але має добре серце.

— Он як? — хмикнула дівчина. — А я думала, що у неї серця взагалі нема.

— Вам би помиритися.

— А інакше що? Вона порчу на мене наведе? — Люда забрала руки і знову зайняла войовничу позицію.

— Не наведе. Але може щось порадить.

— А чому ти не порадиш?

— Я не бачу того, що бачить вона.

   Деякий час Люда сиділа мовчки і Злата терпляче чекала. Емоції мінялися на обличчі дівчини блискавично: в одну мить гнів спалахував на її щоках, а в іншу — вина і сором.

— Ну, добре. Я спробую.

   Увечері була ще одна спроба знайомства. Лабуня, лише ступивши на подвір’я, вже була готова до сварки, проте за хвилину приємно здивувалася: Люда зустріла її широкою усмішкою і провела до світлиці.

— Прошу сідати, — чемно запросила дівчина і скромно стала в кутку.

   Знахарці так і свербіло щось сказати, проте вона змовчала.

— Ну, сяду, коли так просять. А Златка де?