-

Частина 4

Аромат свіжоспечених пиріжків залоскотав носа і дівчина солодко потягнулася. Вилазити з-під теплої ковдри зовсім не хотілося.

— Ви вже прокинулися? — весело спитала Малуша, витягаючи пиріжки з печі.

   Молода пані сіла і глянула вниз: вправна челядинка, як бджілка, крутилася між пічкою та столом.

— Доброго ранку! — Люда почувалася значно краще і чомусь подумала, що давно вже так добре не висипалася. Голова майже не боліла. — А де Злата?

— Пані мають справи. З княжої дружини прибули люди, — Малуша багатозначно підморгнула дівчині, — там такі гарні вої. Може і твій там є?

   В очах Люди зажевріла надія: а якщо й справді її наречений служить в князя?

— Хочеш, я можу піти послухати, що говорять? Раптом почую щось про тебе.

   Невже може статися так, що зараз вона зустрінеться зі своїм нареченим? Дівчина спустилася з печі і виглянула у вікно: Малуша стояла біля воріт і весело щебетала з кількома дружинниками. Видно, дуже дівка заміж хоче, шукає нареченого швидше собі, аніж їй.

   Люда сіла на лаву і взяла пиріжок з великої макітри, яка стояла на столі. Розлупила його на дві частини і вдихнула аромат: щось підказало їй, що вона вже давно не ласувала подібним.

   Доїдаючи четвертого пиріжка, вона почула голоси в сінях. Дівчина лише встигла подумати, що має зараз не дуже привабливий вигляд зі шматками пиріжка за щоками і що наречений одразу втече, як двері відчинилися і до кімнати ввійшли дві жінки. Однією з них була Злата, а іншої вона не знала.

— Ти вже встала? — спитала купчиха.

   Люда не змогла відповісти і лиш кивнула.

— А дівка-то ладна, — незнайомка оцінююче глянула на названу дочку подруги. — Ліпший має вигляд, аніж тоді, коли ти привезла її без тями.

   Дівчині не сподобався її погляд. Він здався їй надто прискіпливим, проте вона промовчала.

— Моя зіронька, — лагідно всміхнулася Злата. — Малушо! Де ти ходиш? Подавай на стіл!

   Поки служниця бігала від печі до столу зі сніданням, Лабуня пильно дивилася на Люду. Та, у свою чергу, намагалася не звертати на неї уваги, зосередившись на пиріжках.

— Ну, хвала Богу, товар продала. Хай князь здоровий буде! — зітхнула Злата полегшено.

— Не тому богу ти дякуєш, — докірливо похитала головою Лабуня.

— Ну, я не ти. І не можу бути такою певною, який з них ліпший. Але вже баба моя його признавала, молитви читала, то і я так роблю.

— Швидко люди забули предків своїх і віру роду свого, — невдоволено стиснула губи Лабуня.

— Не забула, — заперечила Злата. — Беру щось від кожного. І хто сказав, що цей новий бог поганий?

— Поганий чи ні, але крові людської через нього вже ріки пролилися. І ще проллється немало.

— Час покаже. Ну, люба подруго, пригощайся! — господиня усміхнулася і налила тій квасу.

— Вмієш ти гостей задобрити! — Лабуня відпила з глиняного горнятка і витерла рота рукавом.

   Зовнішньо вона сильно відрізнялася від Злати. Якщо остання одразу кидалась в очі через свою горду поставу, пишну вроду та дорогий одяг, то Лабуня поряд з нею мала вигляд простої селянки, тієї, яку поза очі називали бабою. Малуша казала, що Лабуня відьма. Це не викликало у Люди тих емоцій, яких очікувала челядинка. У містечку відьом боялися, але й поважали, бо вважали, що вони ще зберегли віру предків-язичників. Багато людей продовжували поклонятися старим богам, проводили таємні збори на капищах, влаштовували ігрища, правда, вже не так відкрито, бо влада за це жорстоко карала.

— Тобі б чоловіка, — повчально мовила Лабуня. — Скільки літ вже пішло за водою? Нащо ти вчепила ту чорну шматку? Був би добрий муж, то не мала б коли про дурне думати!

   Злата не відповіла, лиш тінь промайнула в очах. Люді стало шкода її і вона вирішила заступитися за названу матір.

— Нащо мужа? — холодно спитала дівчина. — Жінка може бути самодостатньою й без різних додатків.

   Лабуня здивовано витріщила очі, та не вона одна була вражена словами дівчини: Злата теж різко перевела погляд на дочку.

— Дісталося тобі й на старості, сестрице! Така шмаркачка буде говорити, як жити! Ще й таких слів мудрих звідкись понабиралася! Будеш мати біду з нею, згадаєш мої слова!

— Проси вибачення, — тихо мовила Злата, не дивлячись на Люду.

   Дівчина підвелася і роздратовано тупнула ногою.

— Але за що?

— За те, що не виявила поваги до гості.

— Я тільки сказала, що думаю.

— Сядь! — Злата раптом вдарила кулаком по столу і кинула на дочку грізний погляд.

— Мною ніхто командувати не буде! Як я тобі набридла, так і скажи! — Люда вийшла з-за столу і вибігла геть зі світлиці.

   Злата хотіла піти за нею, та Лабуня мовчки її зупинила, взявши за руку.

— Звідки вона така взялася? Точно, що не з наших країв.

   Купчиха важко зітхнула.