-

Частина 3

Йоан сидів за столом, поклавши голову на руки. Якщо б хтось побачив його, подумав би, що він спить. Проте послушник не спав. Він думав про те, що трапилося. Таке сталося вперше, і ніхто не знав, як ставитися до цього і що, власне, робити. Мабуть, саме про це попереджали Малґожата та Сладислава Люду.

   «А якщо вона не об’явиться до народження дитини? Чи жива вона взагалі?», — Йоан щосили проганяв настирливі думки, та вони зміями проникали в його голову, не даючи спокою.

   Послушник одразу відкинув ймовірність того, що дівчина могла втекти. Спершу його підозри впали на Ярослава, який останнім часом зачастив до них. Та Обрада щиро запевнила, що не бачила Люду вже давно.

— Треба повідомити ігумена Григорія. Він добре знає нашу історію, — сказав Петро.

   Всі брати якраз зібралися в храмі до заутрені. Сонце ще не зійшло, проте вже давно ніхто не спав: всі були вкрай стривожені останньою подією.

— І що тоді? По всьому граді піде чутка, що шукають незаміжню дівку з пузом? — похмуро кинув брат Кирило.

— Тоді треба шукати так, аби ніхто не знав, — розвів руками Яків.

— Як? Ходити по всіх хатах? Чи може ще й до князя завітати? — глянув на нього Кирило.

— Її треба знайти. Більше ніщо не має значення, — мовив Лука і подивився на Йоана, який досі мовчки сидів з опущеною головою.

— Панотець і так робить все від нього залежне. Але він не має один це робити, — сказав Пилип і теж глянув на Йоана.

— Тоді треба збиратися самим, — ледь чутно мовив Федір.

   В його тремтячому голосі відчувалися сльози.

— Всім не вийде: у нас є й інші обов’язки. Хтось має чергувати тут, — зауважив Ілля. — Та й група черчиків, які прочісують вулиці й двори, може викликати підозри. Думаю, треба поділитися по двоє.

***

— Я буду нині пізно. Як що треба, питай Малушу, вона все розкаже.

— Добре.

— Сиди в хаті, надворі нині зимно.

— Добре.

— Будеш чути крики, шум — не бійся. То холопи на стайні туші свіжують. На завтра є велике замовлення.

— Добре.

— Ну, либонь, усе, — Злата оглянулася, думаючи, чи нічого не забула.

   Люда стояла, слухняно дивлячись на неї, і легенько усміхалася. Жінка поправила чорну плахту, одягла зверху кожуха й повернулася до дівчини.

— Вберися тепліше, аби не захворіла, — Злата обняла її. — Ти ж мені, як дочка рідна. Я щоднини буду благословляти Господа Бога за те, що Він послав мені тебе. Увечері поступлю до подруги своєї, може вона тобі поможе.

   Люда зачинила за Златою двері. У неї було якесь дивне відчуття: з одного боку, і Злата, і ця оселя здавалися їй рідними, а з іншого почувалась так, ніби то був не її час, не її місце… Хотілося вибігти на вулицю і кинутися в невідоме, шукати щось, чи когось.

   Дівчина хотіла побачити свого чоловіка: «Хто він? Чи гарний? Ми побралися по любові чи через щось інше? Та ні, певно, по любові… Ми, мабуть, гарно жили. В охайній,  затишній хаті». Скільки питань крутилося в її голові! Та їх не було кому поставити, аби отримати відповідь.

   Злата добре до неї ставилася. Та Люда не знала, що та молиться щоночі про те, щоб дівчина якнайдовше лишалася у безпам’ятті. Довгі роки самотності зробили своє. Жінка дуже рано дізналася, що таке лихо: вийшовши в шістнадцять років заміж за людину, яка була їй дорожча за все, вона думала, що ніщо не в силі розлучити їх і ніяка біда їй не страшна.

   Сухотка прихопила коханого в самий непідходящий час — Злата мала ось-ось народити. Не діждавшись народження немовляти, коханий помер, мало не звівши з розуму бідну жінку. Тримаючи на руках крихітку, молода вдова захлиналася сльозами розпачу від жахливої втрати чоловіка та радості від його останнього дарунка  — їхньої маленької донечки Віринеї. Злата вижила тільки завдяки їй. Роки, що вони провели разом, були найщасливішими в її житті. Жінка залюбки бралася до найважчої роботи, яку б й не кожен чоловік осилив, знаючи, що її янголятко сидить у своїй гарній різьбленій люльці й спостерігає за нею.

   Одного разу до її хати завітав багатий та добре знаний у їхньому місті торговець. Він знав Златку. Про неї ходила слава, як про добру жінку та гожу господиню. Купець не був жонатий, тому давно шукав нагоди познайомитися з нею. Він знав, що вдова жила небагато, що в неї є дитина, що вона зробить все, аби малій було добре.

   Злата вийшла за нього. Вона не кохала купця, та становище змусило її зрозуміти, що життя любить жертви, але й взамін щось дає. Для жінки то було сите й благополучне майбутнє для себе і своєї дитини. Цікаво, якби вона наперед знала, що її спіткає за пару років, чи погодилась би вийти за нього? Мабуть що ні.

   Віринея підростала й з кожним днем дивувала своїми вродою, розумом та порядністю. Злата раділа кожному доньчиному кроку й кожній усмішці. У серці жінки досі жила пам'ять про покійного чоловіка, тому вона відмовилася переселятись до заможного купецького дому, а залишилася у своїй хаті. Купець любив молоду дружину, тому погодився з її проханням. Він відбудував старе житло, перетворивши його на високий двоярусний будинок, зі світлицею, двома клітями-спочивальнями по боках від неї, сіньми на другому поверсі, підклітями  і льохом внизу. Облаштував велике подвір’я. Переніс сюди господарство й переселив людей. Тепер на досі тихому подвір’ї знову завирувало життя. Вдень і вночі тут кипіла робота: треба було встежити за всією худобою, яку розводив господар, чи ситі, чисті, здорові. Вчасно допомогти привести корові теля, а свині — порося. З іншого боку двору простежити за тим, чи правильно обробляють тушу, чи добре начиняють ковбасу і потім коптять. До княжого столу та дружини князя щодня приходили замовлення, дохід від яких був основним заробітком купця. Златі подобалося таке життя. Вона любила кожну корову в своєму обійсті, кожного коня й найменше порося. Їй подобалося тримати все під своїм контролем, челядь любила свою господиню. Здавалося, щастя врешті зазирнуло й у її вікно.