-

Частина 2

   Йоан стояв у саду позаду братства. Він дивився на молоду вишню, зелені набряклі бруньки якої мали от-от розпуститися й порадувати своїм ніжним, блідо-рожевим цвітом.

— Лиш би не вдарили морози, — вголос подумав послушник.

   Подув легкий вітер і брат заплющив очі, піддаючись йому. Скільки весен було в його житті, та кожна з них по-своєму неповторна. Долі можна подякувати хоч за те, що вона подарувала йому безліч подібних моментів.

   Вони не розмовляли майже три місяці. Точніше, Йоан всіляко уникав Люду, завдаючи їй цим неймовірного болю.

   Він ніколи не думав, що буде так важко. Був впевнений, що з легкістю зможе пройти випробування. За тисячу років колишній легковажний боярин змінився, проте не поміняв свого ставлення до жінок: вони мали знати своє місце та обов’язок. Проте ця дівчина перевернула його світ з ніг на голову і змусила визнати, що все, що він вважав правильним до нині, насправді таким могло й не бути.

   Дивні відчуття всередині, коли їй було боляче, чи коли вона дивилася на нього своїми світлими, повними сліз очима, переповнювали Йоана. Чоловік не знав, що це, проте був певен, що до тепер ніколи не відчував подібного. Хіба лиш раз, коли тримав на руках мертве тіло батька.

   Минулої ночі, лежачи в ліжку Люди й стискаючи в руках її сорочку, послушник з останніх сил боровся з бажанням зірватися з місця і бігти доти, поки не опиниться перед дверима її покоїв. Він вже було підвівся і вийшов на сходи, та все ж зміг повернути назад.

   Проте зараз Йоан зупинився перед дверима келії й не насмілювався постукати. Він стільки разів відштовхував її від себе, що зараз злякався, що Люда може вчинити так само з ним. Чоловік тихо відчинив двері: всередині було порожньо. На вулиці почувся тупіт коней і послушник побачив у вікні, як до братства під’їхав віз. Маленька дівчинка зістрибнула з нього і побігла до дверей. Йоан швидко вийшов з келії і пішов до виходу.

— Добрий день! Я приїхала до Людмили! — радісно заторохтіла Обрада.

— Вона не з вами? — послушник глянув на коваля, який якраз наздогнав дівчинку.

— Ні, — заперечив той. — А що трапилося? Може вона з братом?

— Яким братом?

— Ну, Федором, здається?

   Йоан кинувся назад до монастиря, залишивши здивованого Ярослава з Обрадою стояти на порозі.

***

   Дівчина розплющила очі. Було темно, тихо й тепло. Кілька хвилин вона просто лежала, не рухаючись, і прислухалася. Десь за вікном гуляв вітер. У печі тліли залишки дров. Чомусь нестерпно боліла голова.

   Вона підвелася, скинула з себе важку ковдру й ступила босими ногами на підлогу. Підійшла до великої печі і підкинула пару дров. Вогонь одразу розгорівся, весело застрибав, освітивши все довкола. То була гарна простора світлиця. На дерев’яних стінах та по кутах висіли пучки трав, від яких йшов приємний аромат. Міцний дубовий стіл стояв під вікном, з лівого боку від дверей. Навпроти — велика глиняна піч, яка займала значну частину кімнати. Вона служила не лише для приготування їжі, але й обігрівала світлицю. Лежанка на печі була застелена шерстяною ковдрою. Під стіною стояла довга лава. Дівчина вийшла в сіни й навпомацки знайшла двері, бо жар і світло від печі не діставали сюди. Спробувала відкрити, та ті були замкнені, тож вона повернулася до кімнати й сіла на стілець, намагаючись дати лад своїм думкам. У голові шуміло, очі боліли й пекли. У роті було сухо. Чия це хата? Хто вона? Раптом все закрутилося і дівчина вхопилася руками за стіл.

   Враз за вікном почулися кроки і за кілька секунд до світлиці ввійшла статна червонощока жінка.

— Ти вже прокинулася? — лагідно усміхаючись, вона скинула з себе хустину й підійшла до печі. — Надворі дуже зимно… Як ти?

   Дівчина підвелася.

— Дякую, мені ліпше. Але скажіть, будь ласка, де я і… хто я?

   Жінка на коротку мить завмерла з піднятими руками, які збиралася погріти біля вогню.

— А ти не пам’ятаєш?

— Ні. Все, що я пригадую, це сильний біль, — дівчина торкнулася голови і тільки тепер зрозуміла, що та туго перев’язана.

— Ти якраз ішла од мене, коли то сталося, пригадуєш? — жінка підійшла до неї і стурбовано оглянула.

   Та хотіла заперечливо махнути головою, проте перед очима знову все потемніло. Жінка підхопила її і допомогла сісти на лаву.

— Мене звуть Злата. Ти, певно, сильно головою вдарилася…

— Що ви про мене знаєте?

   Купчиха важко зітхнула.

— Ти приходила до мене кілька разів. Я торгую на ярмарці. Та ніколи не розказувала нічого про себе. Знаю лиш, що ти купляла срібний кулон для свого мужа.

— Що мені тепер робити? — розгубилася дівчина.

— Не переймайся, — спробувала втішити її Злата. — Будеш жити в мене. Я й так не маю нікого. Будеш мені за дочку, а далі видно буде. А звати тебе ми будемо Віринеєю, як звали мою покійну дитину. Сідай до столу, будемо зараз вечеряти.

   В одну мить Люда Литовченко, народжена 12 червня 1996 року,  перетворилася на Віринею — дочку багатої купчихи Злати, відомої на все Галицьке князівство дванадцятого століття.