Розділ 13

Частина 1

— Вже не буде так, як колись. Ти зробив мені дуже боляче, — голос Марти в телефонній трубці звучав трохи хрипло.

   Богдан переклав телефон в іншу руку.

— Я ще раз прошу в тебе вибачення. Ми зі старими посварилися тоді, а я зірвав всю злість на тобі. Вибач.

— Купи собі якихось ліків від нервів, бо у твоєму віці ще надто рано так поводитись, а потім звалювати все на обставини.

   Хлопець змовчав, сильніше стискаючи телефон.

— Май на увазі, те, що сталося між нами, багато чому навчило мене. Я вже не така закохана в тебе. Знаєш, воно з часом якось притерлося все, а ще більше — після нашого розриву. Тобі знадобиться час, щоб повернути мою довіру.

—  Поверну, — сухо відповів Богдан.

— Мої подружки сказали мені, що ти мене не вартий, я й сама почала, було, так думати, та потім…

   Юнак сидів на підлозі й машинально висмикував по ниточці з нового килиму. Якби бабуся побачила, голову відірвала б. Слова Марти глухо відлунювали в його свідомості, та він не надавав їм ніякого значення. Дівчина без упину розповідала, яка вона гарна та розумна, що за нею табунами бігають хлопці, та вона вибрала його, бо має намір зробити з нього такого ж ідеального, якою є сама. І що він повинен дякувати їй за таку честь. Ну й дурепа… Богдан уже шкодував, що подзвонив їй. Та нічого, хоч буде з ким побавитись деякий час. А далі буде видно.

— Бодю? Бодю?!.  Богдане! Ти мене чуєш?!

— Та чую, не кричи. Слухай, мене кличуть. Я тобі потім перетелефоную, гаразд?

   Замість відповіді в трубці почулися короткі гудки. Юнак зібрав у кулак повисмикувані нитки і засунув у кишеню джинсів.

   Вчора приїхала мама. Вони з бабусею про щось довго розмовляли на кухні. До Богдана долинали тільки мамині крики та плач. Через годину вона вийшла з хати, сіла в машину і навіть не попрощалася. Мама завжди вміла зробити так, щоб він відчував себе останнім покидьком та найгіршим сином у світі.

   Та цього разу було щось ще. З-поміж буденних чвар, образ та звинувачень вирізнялася одна деталь, яку далі неможливо було приховувати: батьки перестали жити разом. Ніхто йому в цьому відкрито не зізнався, проте все й так було очевидно. Вони більше не телефонували йому водночас по відеозвя’зку та явно не були в курсі справ одне одного. Відбріхувалися, змінювали тему розмови. Богдан не був здивований, адже роками все йшло до цього. Та колись він вірив татові і з нетерпінням чекав удома з далекого відрядження. Той завжди повертався з подарунками. Одного разу привіз іграшкового червоного трактора, такого ж, якого малий Богдан побачив у вітрині магазину за рогом їхнього будинку. Хлопчик був вкрай здивований тому, що татко зміг знайти такий самий закордоном. Наступного ранку, дорогою до школи, Богдан помітив, що вітрина була порожньою. Мабуть, хтось купив для своєї дитини таку ж іграшку.

***

— М-м… — застогнала Люда, відсуваючи геть відро.

   У животі засмоктало й забурчало.

— Е, ні. Більше не дам ані крихти, чуєш? Ти все одно перетравлюєш не в той бік.

   Сонячне проміння пробивалося крізь вікно. Свіже повітря пронизувало наскрізь легені, одразу відносячи погане самопочуття кудись далеко, вслід за холодною зимою. Зі стріх скапували останні спогади про бурульки і, торкаючись землі, зливалися з вуличними потічками.

   Люда усміхнулася й погладила ледь помітного живота.

— Твоя перша весна. Ти її ще не бачиш, та вже відчуваєш. Ти в мене розумне малятко.

   У двері постукали і за мить дитячі руки міцно обвили її шию.

— Обрадо, що ти тут так рано робиш? — вона здивовано глянула на дитину.

— Я ще вчора попросила тата привезти мене до тебе, — защебетала та.

— Я казав, що ти ще спиш, — винувато розвів руками Лука. — Але цю дівчину не зупинити!

— Нічого, я вже давно не сплю.

— Братик не дає? — Обрада торкнулася рукою живота Люди.

— А чому не сестричка? — Люда звела брови вверх.

   Дівчинка стенула плечами:

— Не знаю, так відчуваю.

   Люда взяла малу за руки.

— Я б хотіла погуляти.

— Я теж хочу, але обіцяла татові відвідати маму, — відповіла сумно дівчинка.

   Люда перезирнулася з Лукою і лагідно всміхнулася:

— Візьми їй квітів, вона зрадіє.

— А хіба їй вже не все одно? — на очі Обради навернулися сльози.

— Твоя мама завжди з тобою. Вона оберігає тебе.

— Як ангел?

— Так, — Люда притиснула дівчинку до себе, — тепер вона твій янгол.

   Матір Обради Юстина так і не прийшла до тями, залишивши доньку напівсиротою. Люда познайомилася з дівчинкою через кілька днів після того, як мала з батьками опинилися в братстві. Ярослав, батько Обради, був ковалем і важка щоденна праця загартувала його, зробивши кремезним та витривалим, тому хвороба швидко відступила. Так само молодий організм дівчинки не дав їй завчасу піти з життя. Проте Юстина була надто ослабленою після викидня, який стався незадовго до того, як вона захворіла. Жінка не справилася з хворобою.