-

Частина 4

Знову опинившись одна, Люда сумно обвела поглядом бідну обстановку свого нового житла: кам’яні стіни, кам’яна стеля, кам’яна підлога — все віддавало прохолодою, незважаючи на вогонь, що палахкотів у каміні. Дівчина сумувала за такою рідною кімнатою в костелі. Там вона відчувала себе по-домашньому затишно, а тут була затворницею.

   Люда обійшла кругом тісну келію і знову підійшла до дверей. У коридорі почулися кроки, проте вони дійшли до трапезної і стихнули. Мабуть, хтось збирався готувати обід. Дівчина обережно відчинила двері і визирнула назовні: у довгому напівтемному коридорі було безлюдно. Вона зробила кілька кроків у протилежному від трапезної напрямку і підійшла до ще одних дверей. Їй сяйнула думка, що було б добре повісити на кожні двері таблички з іменами всіх братів. «Це тобі не санаторій», — сама себе піддразнила Люда і відчинила двері.

   Тут було все так само, як і в попередній келії. Вузька кімната була майже порожньою, якщо не брати до уваги тверду лежанку, прикриту тонким рядном. У цій келії не було вікна, тому вона здавалася ще меншою.

   Дівчина підійшла до наступної кімнати. Тут було трохи ширше, бо келія призначалася для двох людей — вздовж стін Люда побачила дві лежанки, розміщені одна навпроти одної.

— Номер на двох, — хмикнула вона і тихо вийшла геть.

   Раптом дівчина почула, як хтось іде, і швидко попрямувала до себе.

— Людмило! — почула вона голос Петра і неохоче зупинилася.

   Монах ішов до неї, проте він був не сам: позаду нього Люда побачила немолоду повну жінку, яка чомусь здалася їй непривітною.

— Чому ти не відпочиваєш? — послушник взяв її під руку і змусив зайти до келії.

   Жінка попрямувала за ними.

— Ти чого ходиш гола? — незнайомка стала перед дівчиною, яку Петро майже силоміць посадив на ліжко, і окинула суворим поглядом з ніг до голови.

— Я не гола, — Люді стало не по собі і вона глянула на брата, немов просячи у нього підтримки, проте той не помітив її німого прохання.

— Така худа. Ви її не годуєте? — баба почала обмацувати руки дівчини, ноги, навіть зазирнула до рота і в ту мить Люда подумки порівняла себе з кобилою, яку оглядають перед купівлею.

   Повитуха закінчила огляд і випрямилася, вперши руки в боки.

— Скільки вже?

   Дівчина почервоніла: який лікар спитає таке в присутності сторонньої людини?

— Місяць, — прошепотіла вона.

— Їй потрібен спокій. Менше нервів, більше сну і тиші. Трохи полежиш — і нудота пройде. Приймай щоранку по ложці меду перед їжею.

   Жінка раптом схопила Люду за руку і глянула в очі. Погляд старої був неприємним і дівчина подумала, що вибрана професія вкрай не підходила їй.

— Я прийду через два тижні, перевірю твій стан.

   Люда ледь кивнула і опустила очі. Повитуха підвелася і щось прошепотіла Петру. Вони разом вийшли геть.

   Дівчина трохи почекала, а тоді швидко підвелася і знову вийшла до коридору. У трапезній було чути голоси: наближався обід і приємний аромат розносився по всьому братстві. Люда зупинилася перед дверима трапезної, проте ніяк не наважувалася увійти. Знову почулись кроки і дівчина завмерла. Сховатися було нікуди, бо її келія знаходилася у напрямку, звідки долинали кроки. Мить — і вона побачила Йоана. Той виринув із темряви за кілька кроків від неї і Люді вкотре здалося, що земля втікає з-під її ніг.

— Привіт! — тихо мовила вона.

   Послушник різко зупинився: який раз її присутність стає несподіваною для нього!

— Я скучила.

   Люда простягнула до нього руку, проте чоловік сіпнувся, мовчки пройшов повз неї до трапезної і зачинив двері прямо перед її носом. Дівчина на мить застигла, не розуміючи, що трапилося, а потім сльози градом покотилися з очей. Вона притулилася до дверей і її плечі затряслися в німих риданнях.

— Поговори зі мною, — шепотіла крізь сльози, гладячи двері рукою. — Ти потрібен мені, прошу…

— Заради Бога, що ти тут робиш? — тривожний голос Луки пронизав повітря.

   Він вчасно підхопив напівпритомну Люду, яка вже сповзала вниз, і на руках відніс до келії.

— Тобі далі зле? — спитав брат, допомагаючи їй сісти на ліжко.

   Та не відповіла, ще більше зайшовшись у плачі. Лука нахмурився: він здогадувався, у чому річ, бо хвилину тому розминувся з Йоаном.

— Красуне, досить лити сльози! Ніхто не вартий твоїх страждань.

   Люда витерла мокре обличчя рукавом і глянула на послушника.

— Він знову мене уникає! Де він зараз живе? То ж була його келія. Я хочу поговорити з ним.

— Зробімо краще так: я з ним побалакаю, а ти заспокоїшся і пообіцяєш мені, що більше не будеш плакати.

   Лука взяв руки дівчини в свої і підбадьорливо усміхнувся.

— Я спробую, — схлипнула Люда.

***

   Келія Луки знаходилася у самому кінці коридору. Коли посеред ночі Йоан постукав у двері і попросився пожити деякий час з ним, хлопець здивувався, бо на початку той сам вибрав для себе одиночну кімнату. Ця ж келія була призначена для двох братів, проте в ній не було вікна. Вони три століття розділяли її, але з приходом Люди Йоан захотів жити сам.