-

Частина 3

Минув ще один тиждень і Люда майже звикла до свого нового стану. Вона знову відчувала на собі зацікавлені погляди, як і тоді, коли тільки увійшла в їхнє життя. Дівчина намагалася якомога менше потрапляти на очі монахам. Вечеряла в себе, посилаючись на слабкість.

   Від твердої лежанки боліло все тіло, хоча Федір і постелив на неї кілька ковдр та покривал.

— Так краще? — турботливо спитав хлопець, коли Люда в черговий раз присіла на своє нове ліжко.

— Краще, — не зовсім впевнено відповіла та.

   Келія Федора була суміжною з кімнатою дівчини, тому саме його останнім часом вона бачила найчастіше. Хлопець сумлінно пильнував, аби обраній чогось не бракувало, підтримував тепло в маленькій печі, у якій зазвичай не палилося, коли тут жив Йоан. Приносив воду та їжу, проте не залишався, щоб порозмовляти чи просто посидіти, як це було колись. Люда сама не була готова для розмов, тому й не наполягала.

   На відміну від Федора, Лука вже наступного ранку після прибуття дівчини до братства, зустрів її широкою усмішкою.

— Як почувається наша майбутня матуся?

   Люда якраз закінчувала снідати і мало не вдавилася шматком паляниці від несподіванки.

— Ти чого?

— Бо не чекала гостей з самого ранку! — трохи грубо відповіла дівчина, намагаючись відкашлятися.

— Прошу вибачення, пані! Наступного разу буду просити аудієнції завчасу, — блиснув очима хлопець.

— Вибач, я не хотіла. Просто не знала, що сніданок так пізно. Не змогла чекати.

— Коли ми встаємо до заутрені, то й півні ще сплять. Як ти? Як наш малюк?

   Люда мовчки стенула плечами. Лука окинув її поглядом: дівчина здавалася втомленою і явно чимось переймалася. Він здогадувався, що її турбувало. Йоан знову уникав її і цього разу все було значно складніше.

   Люда тихо прослизнула до трапезної. Там якраз не було нікого, бо сніданок закінчився, а до обіду ще було багато часу. Дівчині захотілося пити. Вона підійшла до відра з водою і глянула на своє віддзеркалення. Рум’янець зовсім зник з її щік, синява попід очима робила їх ще більшими та прозорішими, а чорні зіниці здалися їй колючими. Люда насупилася і зачерпнула горнятком води.

   Рипнули двері і до трапезної увійшов Пилип. Він на мить завмер, а потім кивнув.

— Слава Ісу!

— Слава навіки! — ледь чутно відповіла Люда.

— Тобі потрібна допомога? — спитав брат, водночас шукаючи щось поміж чисельними глеками та мисками.

— Ні, дякую! — поспішила відповісти дівчина, не дивлячись на нього.

— Може, ти голодна? — послушник нарешті знайшов, що шукав, і повернувся до Люди. — Просто зараз піст. Панотець та брати сідають до столу раз в день. Для інших — два рази. Тому готуємо менше, — почав виправдовуватися хлопець. — Якби не хворі і…

— Якби не я?

— Ні, я зовсім не це мав на увазі! — Пилип заперечливо помахав головою.

— Я все розумію, — Люда відвернулася, бо на очі навернулися сльози.

    Брат вже подумки картав себе за нестриманість. Йому хотілося якось її розрадити, проте, у силу свого характеру, він не сказав ні слова і заходився шукати щось їстівне. Зранку готували кашу, та від неї не залишилося й сліду.

За хвилину послушник поклав на стіл паляницю і мисочку з варенням.

— Якраз вчора одна добра жінка занесла нам смачного малинового варення. Спробуєш?

   Пилип обережно підійшов до Люди і торкнувся її плеча.

— Дякую, але я не голодна, — спробувала всміхнутися та, повертаючись до нього і витираючи долонею сльози. — Просто стала надто плаксива.

   Вона сіла на лаву.

— То прекрасно: мати можливість дати комусь життя, — Пилип сів навпроти неї. Забава, коли носила Серафима, була ще радіснішою, аніж зазвичай. Ніколи не плакала.

   Хлопець вперше завів з Людою розмову. Спочатку він не приймав її. Те, що вона з’явилася, означало продовження їхніх мук. Пилип вже не вірив, що хтось чи щось може звільнити їх. Було стільки шансів, аби скинути прокляття, проте жодна з них не довела справу до кінця.

   З такими думками він провів свою вічність і з ними зустрів нову обрану. Достойною для нього була тільки Забава, проте й вона виявилася занадто слабкою, а може то Дем’ян був надміру безпощадним?

— Як мало потрібно людині для щастя! — продовжував послушник, не відводячи погляду від Люди. — Я стільки разів обдумував те, як провів би своє життя, якби вибрав іншу стежку. Завів би сім’ю. Працював би в полі. А вдома мене б чекали… Та я був би щасливий у будь-якому випадку.

   Люда не розуміла, чому раптом цей мовчазний брат завів з нею таку інтимну розмову, адже вони не були друзями і до нині їхній найдовший діалог складався не більше, ніж з двох-трьох коротких речень.

— Ти про таке не думала?

   Дівчина стрепенулася від несподіванки і вперше глянула йому в очі:

— Я?