-

Частина 2

Наступного дня Лука прийшов знову. Люда сподівалася, що то Йоан, коли почула кроки за стіною. Послушник одразу помітив її розчарування.

— Вибач.

— За що?

— За те, що я не він.

— Він до останнього буде мене уникати?

   Лука не знав, що відповісти. Його брат ходив чорніше ночі. Ні з ким не розмовляв, не їв, не спав, не приходив на вечірню.

   Минуло кілька днів від тоді, коли посеред ночі Лука зустрів Йоана на порозі своєї келії.

— Що сталося?

   Той швидко пройшов повз нього і зупинився посеред кімнати. Лука підійшов ближче, проте задавалося, що Йоан його не бачив. Погляд послушника був спрямований в нікуди і тільки йому одному було відомо, які картини пробігали перед його очима в ту мить.

— Де ти був?

   Йоан ледь здригнувся і вхопився обома руками за голову:

— Що я накоїв… Що я наробив?!

   Лука одразу зрозумів, що трапилося.

— Ти не перший.

— Але я мав то витримати! Як витерпів ти, Павло чи інші! Вона ще мала шанс змінити свою участь у цьому всьому, а тепер… То початок кінця.

   Йоан важко опустився на лежанку.

— Вона б мала піти на початку літа, та тепер залишиться до осені, — тихо мовив Лука.

— Мені має стати легше від цих слів?

— Просто в такому випадку вона ще побуде тут.

— А хіба це не вияв егоїзму? Лиш би втримати її якомога довше біля себе.

— Ти знаєш, як це називається, — Лука присів біля Йоана. — Тепер і ти знаєш.

— Я більше ніколи не гляну на неї і не скажу ні слова.

   Лука хмикнув:

— Думаєш, вона тобі за це подякує?

— Так буде краще для всіх.

   Йоан виконав свою обіцянку. Коли наступного дня на Різдво Лука застав його в келії, він стояв на колінах перед іконою та молився. Руки послушника міцно стискали вервицю і здавалося, що він не чув та не бачив нічого довкола себе. Більше вони не розмовляли.

***

   Богдан сидів перед телевізором і байдуже клацав на кнопки пульта. Зимові канікули тільки почалися, тому хлопець увесь час проводив удома в бабусі і байдикував. Раптом у двері постукали і до кімнати ввійшов Юрко.

— Салют, старий! — він з розгону всадився біля друга. — Що дивимося?

   Богдан поморщився, нічого не відповівши.

— На зимові свята крутять одну фігню. Тобі ще не набридло? — Юрко відібрав пульт в друга і виключив телевізор. — Скільки можна нидіти? Іди, провітрися! Може, помиришся зі своєю малою!

— Не хочу я з нею миритися.

— Ого, лише не впадай в сентименти! Що за настрій?

— Та відстань від мене! — Богдан відштовхнув його й скочив на ноги. — Заладив з тою Мартою. Нецікава вона мені.

— То чого ти гуляв з нею?

   Богдан оперся руками на поруччя дивана й опустив голову.

—  Щоб заповнити порожнечу.

   Юрко збентежено глянув на друга.

— Ти про що?

—  Про Люду.

—  Яку ще Люду?

—  Литовченко, — Богдан повернувся до вікна.

   Юрко почухав потилицю.

— Вибач, я ніколи б не подумав, що ти відчував до неї щось, — він винувато всміхнувся. — Коли ви встигли?

— Якраз перед її зникненням. Ми сходили на кілька побачень.

   Юрко хмикнув.

— Ти жартуєш? Я ніколи не помічав нічого подібного.

— Вона подобалась мені давно. Просто я не мав можливості поговорити з нею. Її подружки, вони постійно крутилися біля неї. Особливо твоя Юля, яка зараз її навіть не згадує. А коли я нарешті добився свого… — Богдан щосили вдарив кулаком по підвіконню.

   Юрко спробував його заспокоїти.

— Та не переймайся ти так. Я чув, що говорять люди.

— І що ж вони говорять?

   Друг знітився.

— Ну… Їх не варто слухати, бо то так, плітки.

— Та кажи вже, — обірвав його Богдан.

— Ну, одні кажуть, що її й справді викрали і тепер хочуть викуп, як казав Петро. Та я думаю, що це неправда. Бо викрадачі мали б знати, що вона жила лише з мамою і великих грошей в них не було і не могло бути. Інші кажуть, що вона сама втекла, бо з дитинства була дивною і що їй передалось від мами…

   Богдан різко повернувся до друга.

— Що передалось?

— Ну… Кажуть, що її мама «шиза».

   Богдан зціпив зуби.