Розділ 12

Частина 1

Люда розплющила очі. Вона лежала на животі, щільно вкрита ковдрою. Вогонь у каміні давно погаснув і повітря пахнуло морозом. Давно був день, та снігові хмари щільно затягли небо, ніби прагнули повернути минулу ніч.

   Дівчина тепліше закуталася в ковдру і всміхнулася. Вона пізнала щастя і тепер воно переповнювало її, не вміщаючись у тендітному тілі, змушувало сміятися та червоніти водночас.

   Кілька разів за ті години любові вона непритомніла: першого разу — від раптового болю, який паралізував усе її тіло, всі наступні — від неймовірної насолоди, яку дарував їй коханий. Коханий… Чи не вперше вона наважилася так його назвати. Призналася самій собі у прихованому досі почутті.

   Знайшовши за ліжком нову шаль, Люда швидко закуталася в неї і обережно вийшла на балкон, який за ніч майже по коліна замело снігом. Втоптавши босими ногами вузеньку стежку, вона сперлася долонями об поруччя і глянула вниз. Здавалось, що все подвір’я довкола храму було вкрите білим полотном, а чорні дерева створювали ілюзію вишивки.

   Дівчина вже хотіла іти геть, бо ноги посиніли від холоду, як раптом помітила  свіжі сліди, які вели з вулиці під костел. Вони простягалися до дверей, а далі різко повертали вліво й зникали за кутом.

   Люда швидко спустилася вниз. Через підземний хід у підлозі та шпарини у дверях і вікнах снігу намело аж до середини храму. Побачивши, що нікого немає, дівчина полегшено зітхнула. Мало хто то міг бути, а вона вже навигадувала казна-що.

   Люда проспала до полудня, аж поки її не розбудив Лука. Він приніс обід і заходився розпалювали у пічці. Дівчина сиділа на ліжку, підтягнувши ноги до грудей, і почувалася дуже незручно. Їй здавалося, що брату вже все відомо.

— Чому ти не сказала зранку, що дрова закінчилися?

   Люда мовчки стенула плечами. Послушник сів на стілець поруч. Він мав зажурений та співчутливий вигляд.

— Як ти?

   Дівчина спробувала вдати безтурботність, проте її усмішка перетворилася на гримасу: «Чому він питає? Невже справді все знає?»

— Він тобі розказав, що тепер буде? — спитав Лука після хвилинного мовчання.

— Ти про що?

— Вдягнися. Я чекатиму тебе внизу.

   Брат підвівся і, не кажучи більше ні слова, вийшов. Люда, тремтячи, ніби осиковий листок, швидко одяглася і поспішила за ним.

   Послушник стояв посеред головної зали храму. Дівчина поволі підійшла до нього, незважаючи на тривогу, яка посилювалася з кожним її кроком. Лука вказав на стіну над хорами.

— Янголи. Ти бачиш їх?

   На фресці ліворуч від вітражу були зображені два маленькі ангела з круглими щічками та світлими кучерями.

— Серафим та Даниїл.

— Ви дали малюнкам імена?

— То не просто малюнки. То наші сини. Серафим — син Пилипа і Забави. Данилко — Нестора та Малґожати. На сороковий день після народження вони покидають цей світ. Щоразу на стіні з’являється нове янголя. Але то тільки хлопчики. Якщо ж народжується дівчинка, обрана може забрати її з собою. Так вчинила Ядвіґа.

— Про яких дітей ти говориш? — голос Люди тремтів, проте вона не відводила погляду від янголів.

— Йоану зараз дуже зле. Він винить себе.

— У чому?

— Ще не все втрачено. Ви такі не перші. Ти народиш ту дитину, але все одно залишається час для молитви. У тебе буде ще сорок днів.

— Та про що ти говориш?! — Люда закричала, обхопивши голову руками. — Яку дитину?

   Лука був готовий до подібної реакції, проте докоряв собі та Йоану, що не попередив її про наслідки. Дівчина ж заходилася сльозами, міряючи храм дрібними кроками. Люда не розуміла як за лічені години все могло перевернутися з ніг на голову. Щойно вона була така щаслива! І враз опинилася в пеклі.

   Послушник спробував її заспокоїти, схопивши за руки, та дівчина вирвалася і нова хвиля ридань накрила її.

— Ти хочеш сказати, що я вагітна? Але це неможливо!

   Люда опустилася на підлогу.

— Неможливо…

— Це теж частина прокляття, — тихо мовив Лука. — Тільки одна ніч. І за неї послушник та обрана несуть тяжку розплату.

— Чому ви приховали це від мене?

— Вибач.

   Люда торкнулася руками живота. Вона не могла повірити, що всередині неї може бути ще одне життя. Ще вчора їй таке не могло й приснитися. Лука помітив це і сумно всміхнувся.

— Від нині ти маєш берегти себе, бо відповідаєш за двох.

   Споночіло. Надворі лютувала хуртовина, у каміні палахкотів вогонь. Люда лежала і дивилася на химерні тіні на стіні навпроти. Вона цілий день чекала Йоана. Саме його хотілося бачити після того, що сталося між ними. Та його не було і дівчина відчувала себе спустошеною та використаною. У двері постукали і Люда здригнулась.

— Заходьте.

— Ти ще не спиш? — на порозі з’явився отець Митрофан.