-

Частина 6

Час минав, була глуха ніч, та дві постаті посеред кімнати продовжували стояли в кількох кроках одне від одного, не наважуючись поворухнутися. Люда дивилася на Йоана. Той, у свою чергу, не підводив очей, але його спокійне обличчя вкотре збурило хвилю емоцій в її душі. Вона пригадала дивний терпкий аромат його тіла. М’ята? Ні, то було щось інше. Справжній чоловічий запах, він вабив до себе, від нього паморочилося в голові і хотілося сміятися. Люда мало не розсміялася вголос, та встигла подавити в собі це бажання, тому лише дивний звук, схожий на гикавку, зірвався з губ. Рум’янець залив її щоки і дівчина завмерла, благаючи вищі сили, щоб Йоан його не почув. Мабуть, він мав рацію, коли казав, що вона трохи перепила.

   Послушник ж не чув нічого, окрім гулу у власній голові. Він більше не молився. Зрештою підняв голову — і їхні погляди зустрілися. Йоан усвідомив, що раніше ніколи не розглядав її обличчя. Його дивували її очі — ніби два крижаних озера, прозорі та безмежні. Уста дівчини були розслаблені та ледь вологі. Йому так кортіло ще раз відчути їхній смак, всього один раз.

   Йоан не міг забути тієї миті, коли побачив свою обрану в обіймах того паскудника. Беззахисна, напівпритомна дівчина мало не стала жертвою його брудної похоті! Послушник навіть не хотів думати про те, що могло трапитись, якби він спізнився хоча б на кілька хвилин.

   Мабуть, щось промайнуло в його очах, бо Люда враз здригнулася.

— Тобі холодно?

   Чоловік хотів підкинути дров до пічки, та дівчина зупинила його, торкнувшись плеча. Йоан, ніби тільки того й чекаючи, взяв її руку в свою, підніс до губ і легенько поцілував у розкриту долоню. Порожнеча десь на тому місці, де повинен бути шлунок, потягнула вниз і Люді здалося, що вона зараз впаде: ноги закам’яніли й зовсім перестали слухатися.

— Хочеш, я повідаю тобі щось? — чоловік притиснув її руку до своїх грудей. — Ти знаєш, що там діється? Там все палає. Є лише одна душа, здатна притушити те страшне полум’я. І ти знаєш її…

   Дівчина дивилася на їхні переплетені руки і не вірила власним вухам. Здавалося, що вона спить і їй сниться та інша версія Йоана, яка прихильна до неї та добра.

— Ти стільки часу уникав мене. Я думала, що огидна тобі…

— Огидна? — гірко перепитав молодий послушник.

— Ти ж сам це сказав. Ще тоді, коли приніс мазь для мене.

— Я хотів, аби ти зненавиділа мене. Мабуть, так було б легше нам обом.

— То що змінилося зараз? — по щоках Люди потекли сльози, а тілом прокотилася крижана хвиля.

   Гул у голові посилювався. Йоан спробував подумки читати молитву, проте не зміг. Дівчина була надто близько.

— Я не можу того зробити. Якби в іншому житті, за інших обставин нам позволили…

   Він хотів ще щось сказати, проте Люда торкнулася пальцями його губ, змусивши замовкнути.

— Дозволь мені просто бути поруч. Ти можеш далі робити вигляд, що не помічаєш мене, тільки не проганяй…

— Я ніколи тебе не скривджу. Тікай звідси, то твій єдиний рятунок, — Йоан рішуче схопив дівчину за руку і  потягнув за собою.

   Відкинувши гобелен, який закривав арку, він вивів її на лоджію і змусив стати поперед себе.

— Дивися!

   Внизу панувала тиша. Навпроти, з коминів будинків йшов дим, а у вікнах було видно щасливих людей, які сиділи за святковими столами. Горіли гірлянди на вікнах, стояли яскраво прикрашені ялинки, працювали телевізори.

— Глянь, що ти можеш мати! То все твоє, треба лише того захотіти. Ти можеш піти прямо зараз!

— Хіба? — розгубилася Люда.

— Тебе тут ніхто не тримає, — твердо мовив чоловік. — Ти не прив’язана, не прикована. Знаєш, де вихід.

   Дівчина здивовано завмерла: весь час, проведений тут, вона була впевнена у тому, що є бранкою.

— Але те зілля, яке ти дав мені випити… Коли ми вперше зустрілися. Хіба воно не прив’язало мене до цього місця?

— То був Іван-чай. Звичайне заспокійливе.

   Йоан має рацію: вона вільна робити, що хоче. Біля дверей немає охорони, ніхто не буде за нею гнатися. Отже, вона тут тільки з власної волі.

— Але я не хочу нікуди йти, бо там нема тебе, — Люда повернулася до чоловіка і торкнулася рукою його щоки. — Тому й життя там бути не може.

— Ти не розумієш, — послушник болісно скривився. — Ти не знаєш нічого. Ти не розумієш, що тебе чекає потім…

   Люда перелякано закрутила головою.

— Я не хочу знати, не хочу туди повертатись! Мені тут добре, дуже добре з тобою, — вона розпачливо вчепилася руками в його рясу, ніби він міг просто зараз скинути її з балкону вниз. — Не лишай мене, благаю! Ми переборемо все!

— Не роби ще гірше.

— Не лишай! Будь ласка… Будь ласочка! — дівчина впала, захлинаючись сльозами, і обхопила ноги Йоана.

   Той силою підняв її і притиснув до себе. На його блідому обличчі не залишилось і краплі крові.

— Зоре моя, не плач! Добре, я зроблю все, що ти хочеш, тільки не лий своїх сліз. Вони для мене гірше леза!