-

Частина 4

Від самого ранку Люда, мов навіжена, бігала по усіх можливих лавках у пошуках подарунків. Отець виділив трохи грошей, аби вона могла щось прикупити собі до свят. Дівчина вирішила зберегти їх і, як виявилося, недарма.

   Спершу вона придбала для Федора золоті та срібні нитки для гаптування, про які той давно мріяв. Луці — нову вервицю, бо стара на днях порвалася.

Дівчина довго гадала, що подарувати Йоану. Спершу навіть думала, чи взагалі варто. За останні два місяці він не удостоїв її навіть поглядом.

   Цього дня на майдані було дуже багато людей. З розповідей Федора Люда дізналася, що це свято для них було новим. Не всі його приймали, віддаючи перевагу давнім традиціям. Люди продовжували поклонятися язичницьким богам, яким молилися ще їхні предки. Вони не могли раптово прийняти нову віру в свої серця, це здавалося неправильним, навіть прирівнювалося до зради. Хоча були й такі, які з радістю йшли за тими, хто називав себе послідовниками Христа, добровільно зрікалися всіх мирських благ і поселялися в печерах для відмолювання гріхів усього людства.

— Пані, не проходьте повз! Гляньте, чи не знайдете для себе чого цікавого? — невисокий огрядний торговець, весело усміхаючись, махнув рукою, запрошуючи Люду глянути на його товар.

   Дівчина несміливо підійшла до прилавка.

— Що пані цікавить? — люб'язно глянув на неї чоловік.

— Я не знаю, — призналася Люда.

   Різноманіття прикрас вражало. То не були однотипні бездушні брязкальця, які вона звикла бачити в ювелірних магазинах вдома. На прилавку лежали срібні нашийні гривні та ґердани, підвіски, широкі та вузькі браслети, сережки та скроневі кільця. Останні були особливо популярні серед дівчат, як вже встигла помітити Люда. Їй самій кортіло носити таке, та порядок і строгі правила в монастирі не позволяли. Ніхто відкрито не забороняв їй, але поряд зі скромними монахами дівчина відчувала б себе не в своїй тарілці.

— То має бути для вас?

— Ні, — тихо відповіла Люда.

— Тоді для кого? Матінки, сестриці чи для пана?

   Дівчина почервоніла.

— Бачу, я вгадав! — задоволено потер долоні крамар. — Для пана є чудові фібули[1]. Прикрасять його плащ.

   Люда заперечливо похитала головою.

— Він таке не носить…

   Торговець здивувався.

— Не носить? А в чому ж тоді ходить вбраний? Уж не черчик який він? — чоловік засміявся.

— Никифоре, чого ти вчепився до дівиці? Не видиш, вона соромиться, — крикнула до нього висока статна жінка, чия лавка була поряд.

— Златко, сидиш зі своїми ковбасами, і сиди! А од мене людей не відганяй! — чоловік вдав, що розізлився.

   Люда засміялася, за нею — й Никифор зі Златкою.

— А чия ти будеш, дівчино? — спитала жінка.

   Та розгубилася.

— Я… не звідси.

— Я-то думаю, що не виділа тебе ніколи.

— А ти всіх знаєш, Златко?

— Знати не знаю, але знайомитися люблю!

— Я ж думаю, чого коло твого двору щовечора треться ціла зграя мужиків  — вони знайомитися приходять! — ущипнув її Никифор за пишний бік.

   Люда пирхнула зі сміху і поспішно прикрила рота долонею.

— Ой, не кажи, Никифоре, ти сам частенько почав заходити. З тямою стає зле?

   Не маючи сили більше сміятися, дівчина вирішила нагадати торговцю, за чим прийшла.

— Вибачте, та чи не могли би ви підшукати щось для мене?

— Так-так, я й зовсім забув! — спохопився чоловік.

— Я ж кажу, що в тебе з тямою зле! — поправляючи волосся, що від сміху вибилося з-під очіпка, сказала жінка.

— Хороша ти дівка, — лагідно глянув на Люду чоловік. — І боярин твій, певно, ладний. Є в мене для тебе дещо, — він порився в мішку і витяг звідти медальйон у вигляді крила. — Срібний. Ще й написано незрозуміло. Якби то ще, правда, знати, що саме… Ну, як тобі таке? — він простягнув його дівчині.

— Amor non quaerit verba… Я не знаю, що це означає, — та піднесла ближче до очей. — Гарний, та мені не по кишені.

— Та що ти таке кажеш, дитино! Які гроші? Бери, бери, то мій дарунок тобі. За те, що розвеселила, і за то, що ще є такі ладні путящі дівчата.

— Та що ви, дядьку. Не можу я взяти, то ж дороге…

— Бери і не думай! — знову встряла Златка. — У нього тих цяцьок ціла комора!

   Подякувавши, Люда пішла, залишивши їх двох сперечатися, хто кращий. Купивши ще пригоршню горіхів, поспішила до братства. Попереду був цілий день і купа роботи.

   Дівчина звернула зі шляху до лічниці. Спочатку Люду лякав один її вигляд, проте тепер старе братство здавалося їй другим домом, де було майже так добре, як у костелі. Занурившись у власні думки, вона посковзнулася на порозі і мало не впала, та останньої миті її підхопили чиїсь сильні руки. Дівчина подякувала, не підводячи голови, і вже хотіла зайти всередину, як раптом серце пронизав гострий біль. Люда різко зупинилась, широко розплющивши очі.