-

Частина 3

Марта зачинила за собою двері й роззирнулася: Богдан чекав за їхнім столиком.

— Привіт! Маєш чудовий вигляд! — хлопець рвучко підвівся і відсунув стілець, запрошуючи її сідати.

— Ти вже б мав звикнути, — усміхнулася дівчина.

— Я хотів з тобою поговорити, — Богдан щосили намагався приховати знервованість, проте тремтячі руки мало його не видали.

— Добре, але спочатку я б хотіла зігрітися, — погодилася Марта, знімаючи рукавички.

— Так, звичайно, — юнак знаком покликав до себе офіціанта — клаповухого хлопця, який підробляв тут після уроків. — Два еспресо, будь ласка!

   Почекавши, поки дівчина зробить кілька ковтків, він випалив:

— Я вирішив перевестися на інший факультет.

— Що? — Марта мало не вдавилася від несподіванки. — Як це?

— Ну, я ніколи не хотів бути юристом. То батьки наполягли, мовляв, продовжиш сімейну традицію, — слова злітали з вуст Богдана, проте в думках було розуміння, що він знову виправдовується. — «Якого біса?»

— Ким ж ти хотів бути? — дівчина поклала чашку на блюдце і перелякано глянула на нього.

— Істориком. Мене завжди цікавило минуле.

— Яке минуле, Бодю? — перебила Марта. — Що ти мелеш? Ти знаєш, яка зарплата в істориків? Тобі не те, що на відпочинок, тобі на їжу не вистачить! Чи ти передивився документалки про єгипетські мумії?

— Тобі лиш одне в голові, — розчаровано відповів Богдан.

 — А як інакше? — крикнула дівчина, вискакуючи з-за столика. — Ти хочеш зганьбити свою сім’ю? І мене?

— А ти тут до чого? — врешті не витримав хлопець.

   Здавалося, що Марта зараз зомліє: її обличчя перекосила гримаса люті та відчаю, вмить стерши нещодавню радість від зустрічі.

— Не хочу тебе більше бачити! — крикнула вона і швидко вибігла геть.

— Щасливої дороги! — Богдан полегшено зітхнув і відкинувся на спинку стільця. — Принесіть пива! Або чого міцнішого…

   Останній тиждень для нього видався неспокійним. Ще до зимової сесії Богдан зрозумів, що вибрав не ту спеціальність. Всю старшу школу він слухняно виконував волю батьків і не пропускав жодного заняття з репетитором. Після вдалого вступу на бюджет вони, як і обіцяли, подарували йому новий ноутбук. Проте юнак не відчував радості від навчання. Його улюбленим предметом й надалі залишалася історія. Тож, зібравши усі сили в кулак, одного зимового ранку Богдан наважився повідомити батькам про своє рішення. Звичайно, у них не знайшлося часу приїхати до нього на вихідні, та для хлопця це було навіть на краще. Якою б не була їхня реакція, батьки залишались по той бік екрану на відстані ста кілометрів.

— Ти з глузду з’їхав! — кричала мама-нотаріус, заламуючи руки.

— На кого я лишу фірму? — грізно дивився на нього тато-адвокат. — Ти підводиш свою сім’ю. 

— Нікого я не підводжу! — втомлено відповідав Богдан. — Просто я нарешті знаю, чого хочу.

— Ти хочеш моєї смерті! — не вгавала мама.

   Тато поспішив принести їй склянку води.

— Бачиш, до чого приводять твої забаганки? — суворо запитав він, просвердлюючи поглядом сина через екран нового ноутбука. — Для кого ми ціле життя старалися? Кому це все залишиться?

   Хлопець промовчав. Він чудово розумів, що його слова тільки розпалять суперечку.

— Ми ще про це поговоримо. Не гарячкуй.

— Я вже все вирішив.

— То ти вирішив? — мама відкинулася на спинку крісла, закотивши очі. — Авжеж, ти дорослий і можеш вирішувати сам, як нищити своє життя. Тільки одне питання: навіщо ми з татом вкладали в тебе всі свої сили? Єдиний син, єдина надія! Все було для тебе!

   «Все було для вас, а не для мене», — подумав Богдан. — «Я був для вас зручною дитиною. Слухняною, покірною. Тому ви вважали, що мені все подобалося. Бо я мовчав і ніколи не висловлював власної думки, яка насправді часто відрізнялася від вашої».

— Ти дуже мене розчарував, сину! — підсумував тато і вийшов з кімнати.

   Мама почекала, поки за ним зачиняться двері, і нахилилася ближче до екрану:

— Подумай, Богданчику! Ти хочеш свідомо знищити своє майбутнє. Ким ти будеш після закінчення? Вчителем історії в якісь державній школі? Ти будеш отримувати копійки, подачки! А через кілька років звільнишся і поїдеш на поляки хати їм будувати? — мама заридала, уявивши таку сумну перспективу для сина.

   Богдан мовчки слухав. Сперечатися не було сенсу, але й продовжувати йти не в той бік — теж не вихід.

— Мамо, все буде гаразд. Я тебе люблю. Поговоримо, коли ви заспокоєтеся.