-

Частина 2

Вона не помилилася: Лука справді не був простим хлопцем. Він був молодим князем із Перемишля, походив зі славетного роду, мав владу, ім’я та світле майбутнє. На відміну від Йоана, Лука не завдавав клопоту батькам. Маючи у своєму підпорядкуванні багато людей, ніколи не вважав себе вищим за них. Однаково ставився як до брата, так і до слуги, через що здобув повагу та прихильність. Проте один нещасний випадок змінив усе.

   За любов до простого життя його порівнювали з київським князем Святославом Ігоровичем. Лука вважав кожного зі своїх воїв рівним собі. Розділяв з ними останнє у довгих походах, спав під одним небом.

   Його ім’я пасувало йому. Лисячий погляд з-під довгих темних вій, хитра усмішка — все це разом із веселим характером та доброю вдачею робило його несхожим на інших, притягувало людей. Та була у нього одна слабкість: молодий княжич любив сперечатися, битися об заклад. Це й стало для нього фатальним.

   Окрім княжої дружини, сім’ї Луки належало кілька десятків холопів, більшість з яких жило на княжому дворі від народження і до смерті. Попри різні соціальні статуси, князенко ні разу за свої двадцять два роки, які прожив удома, не принизив жодного зі своїх людей, не дав причини для того, щоб хтось із них почував себе гіршим або нижчим.

   Як і решта дітей із заможних родин, у Луки була холопка-годувальниця. Хлопець вважав її своєю другою матір’ю, а її сина Василька — старшим братом. Вони росли та виховувалися разом, не зважаючи на хворобливість останнього. При народженні той одержав травму, через що ціле життя шкутильгав. Худорлявий, миршавий хлопець з копною солом’яного волосся на голові — таким його зробили постійні простуди, головні болі та інші дрібні болячки. Василько тільки поглядом проводжав Луку в черговий похід і лише в мріях міг уявити себе поруч з ним у бою.

   Князенко ж не помічав або не хотів помічати недоліків свого названого брата. Він із радістю брав його на полювання, де більше треба було пильнувати за самим Васильком, аніж за здобиччю. Вчив його битися на мечах, але оскільки у того не було сил втримати справжню зброю, вони користувалися дерев’яною.

   Потім Лука не раз прокручував у пам’яті всі події того дня, щоразу примножуючи свою вину. Якби не його завзятість і не впертість Василька, можливо хлопець прожив би ще багато років.

   Завдяки фізичним вправам, якими займався Василько під наглядом Луки, він щодень ставав сильнішим та вправнішим. Звичайно, про повне одужання не могло бути й мови, та у дворі від нього стало більше користі: юнак міг принести води, нарубати на цілий день дров та випасти худобу. Василько не приховував, що його мрії були зовсім іншими, проте йому було приємно відчувати себе корисним.

   Лука навчив його їздити верхи. Василько обрав із хазяйської стайні для себе міцного молодого коня і зрадів, коли молодий княжич оцінив його вибір. Через деякий час трапилася нагода, коли Лука був удома, відвести коней до водопою. Чи то молодеча безпечність, чи бажання показати себе, та Василько раптом заявив, що обжене Луку на коні. Той, у свою чергу, заради забави запропонував побитися об заклад, мовляв, якщо Василько й справді здобуде перемогу, то молодий господар візьме його з собою у похід. Якщо ж виграє Лука, то Василько ожениться на глухій кухарці Маринці.

   Маринка гірко плакала, коли з двору виносили труну з мертвим тілом Василька. Бідна дівка до останнього сподівалася, що хлопець одужає. Вона давно й усім серцем любила його, як ніхто розуміючи, що коїться в душі коханого. Та всі її сподівання зазнали краху, коли ополудні молодий княжич на коні вихором пронісся у відчинені ворота, притримуючи Василька. Очі останнього були заплющені, з носа юшила кров. Тієї ж ночі його не стало.

   Луки не було на похороні названого брата. Він так ніколи й не побачив його могили. Того ж дня, коли він зі сльозами на очах стояв на колінах перед своїми батьками, караючи себе через те, що сталося, було прийнято рішення вислати його подалі. «Заради твого ж блага. Коли відновиш спокій у своїй душі, тоді повернешся», — казали вони. Так Лука й опинився у монастирі. Спершу він не мав наміру залишатись тут назавжди. Рік чи два цілком вистачило б для покаяння, як запевняв його батько-князь. Та з часом юнаку дедалі більше подобалося розмірене та відлюдькувате життя монахів. Тут він познайомився з Йоаном, який тим часом вже більше трьох років служив послушником при монастирі. Невдовзі Лука зрозумів, що насправді є його покликанням. Дізнавшись, що єдиний син хоче стати ченцем, батько не зміг пробачити йому і відрікся від нього. Більше вони не бачились.