Загублені у вічності

-

Частина 2

Зимовий день у дванадцятому столітті видався холодним та морозяним. Люда здригнулася від різкого подиху вітру й щільніше закуталася в шерстяну хустину.

— Я не дуже вмію готувати, — призналася вона, поспішаючи за Федором.

— Я вам допоможу, — радісно всміхнувся той. — Я нині цілий день на кухні. Лише відстояв заутреню — і одразу приступив до роботи. Хворих вже погодували, залишилися тільки ми.

   Вони швидко минули порожню ринкову площу і звернули в темну вуличку.

— Не знаю, як ви можете вистояти по п’ять-шість годин зранку на молитві. Я б, мабуть, на вашому місці навчилася спати стоячи.

   «Ми так і робимо», — почула б Люда від Луки, та Федір нізащо б такого не сказав: у своїй відданості покликанню він зовсім не поступався вічно серйозному та похмурому брату Кирилу.

— Хто вам допомагає? — дівчина похухала на замерзлі руки. — Вам ж потрібно десь брати харчі, гроші на лікування та утримання хворих і так далі. Де ви це берете?

— Панотець тримає зв'язок з іншими монастирями та храмами. При нашій церкві є кілька десятків моргів[1] землі. Окрім того, ми знаходимося під опікою князя та місцевих бояр.

— Але хіба вони не цікавляться, хто ви такі? Прийшли нізвідки і в нікуди зникли.

   Брат зупинився.

— Ми просто пропонуємо поміч. А панотець знають, як говорити з людьми. Нам віддали це братство не для власних потреб, а для хороших справ.

   Люда теж спинилася. Їй важко було повірити, що хтось здатен отак просто надати в користування, чи, як тепер кажуть, здати в оренду цілий будинок для благодійних цілей.

— Розумієш, у часі, в якому я живу, нічого просто так не буває. Те, що ви робите, це прекрасно! Та не віриться, що колись люди були такими безкорисними.

   Федір сумно всміхнувся і рушив далі. Дівчина подріботіла за ним.

— Я не знаю, Людо, чи швидко зараз змінюється світ, проте з вашим часом ми трохи знайомі.

   Дівчина вдала, що не почула того, що він вперше звернувся до неї на ім’я.

— Наприклад, років двісті тому, нас закинуло в майбутнє.

— Справді? Куди? Коли? — Люда схопила його за рукав.

— У 1943 рік.

— Офігенно! — дівчина знову стала, як вкопана, і широко розплющила очі. — І таке можливо?

   Федір не розділив її здивування і мовчки кивнув.

— Це ж класно! Ви стільки всього бачили! — Люда оббігла його і задріботіла поперед нього задом наперед.

— Повірте, пані, нічого хорошого там не було.

— Чому?

    Послушник укотре зупинився і важко зітхнув.

— Бо все, що ми бачили протягом майже тисячі років, — то хвороби та смерть. Нас не закидало в мирний час. Щоразу доводиться дивитися на страждання, плач та біди. На людські сльози. А вони чи зараз, чи сто літ назад, чи триста… Завжди однакові. Тоді був розпал війни. Згарища, зруйновані родини, осиротілі діти. Війна — одна з найгірших бід людства.

— Сподіваюся, у мій час ми ніколи не дізнаємося, що то таке.

   Хлопець опустив голову. Він не хотів її засмучувати. Решту дороги вони йшли мовчки. Люда знову відчула себе не в своїй тарілці, докоряючи собі за те, що досі не може усвідомити всю глибину їхніх страждань. Вона поводить себе по-дитячому наївно, безглуздо та безвідповідально.

 

   Федір добре вправлявся сам із приготуванням вечері, наглядаючи за Людою, поки та пила гарячий липовий чай, сидячи на лаві за довгим столом.

У трапезній-кухні було дуже затишно: велика піч віддавала теплом та освітлювала приміщення, надаючи йому особливої домашньої атмосфери. Брат уже витягав паляниці і складав на рушник.

— Що на вечерю? — дівчина зацікавлено глянула на паруючий горщик у печі.

— Солянка рибна. І яйця треба відварити.

   Люда набрала у залізний баняк води з відра і обережно почала опускати яйця у воду.

— Скільки ж їх треба?

— По два для кожного, — відповів Федір, набираючи квашених огірків з великої дубової бочки.

— Тридцять два яйця для однієї вечері? — Люда хмикнула. — Дорого ж обходиться ваше утримання! Наше… Ну, ти мене зрозумів!

   Послушник стенув плечами.

— Я казав, що нам допомагають. Одна жінка нині якраз принесла кошик яєць. Інша — яблук. Минулого тижня теж допомагали. Ми ж люди. А нам багато не треба, не гоже для слуг Господніх переїдати. Один або два рази в день цілком достатньо. Я зазвичай тільки після заутрені сідаю за стіл. А під час посту взагалі обходжуся однією водою.

— Я б так не змогла, — зітхнула дівчина.

   Вона розкладала миски та ложки, коли двері відчинилися і на порозі з’явилися Ілля та Фома.

— Добрий вечір! — всміхнувся Ілля.

— Ти нині з нами? — Фома втомлено опустився на лаву, проте лагідна усмішка не сходила з його вуст.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше