-

Частина 3

Люда побачила його здалеку, коли Богдан підходив до озера. Вона щойно прокинулася і вийшла на балкон, аби вдихнути свіжого морозного повітря. Спочатку дівчина його не впізнала. Проте за мить панічний страх паралізував її: ота людина внизу нагло вривалася в її обитель без запрошення, без попередження, ніби з паралельного виміру.

   Мабуть, в іншій ситуації її переляк можна було б порівняти з тим, якби звичайна людина зустрілася б з примарою — настільки нереальною була для неї його поява. Люда швидко спустилася вниз і, відкинувши геть страх, швидко пройшла крізь крипти до виходу.

   Вона обійшла костел з іншого боку і нечутно визирнула з-за рогу: так, це він, Богдан. Зовсім не змінився: довгі стрункі ноги, вузькі модні джинси, невимушена хода. Новий наплічник, як завжди чимось набитий.

— Чого ти прийшов?

   Хлопець перелякано зірвався на рівні ноги, мало не полетівши вниз з пагорба.

— Ти чого? Ніби небіжчика побачив, — Люда мимоволі здивувалася тому, як спокійно лунав її голос.

   Спочатку вона думала, що злість візьме гору над розумом, але тепер говорила так, ніби вони бачилися і балакали годинами щодня. Богдан такий самий, яким був на початку літа. Ті самі сірі очі, попелясте волосся, яке й зараз неслухняно вибивалося з-під шапки й кількома пасмами падало на чоло. Гладко виголене обличчя, ті ж парфуми. Колись її серце тріпотіло від одного його погляду, проте зараз він був для неї чужий.

— Не хочу здаватися непривітною, та ще раз спитаю: чого прийшов?

   Юнак простягнув вперед руки, ніби намагаючись заспокоїти її.

— Людо, це я, Богдан.

   Дівчина насмішкувато вигнула брову.

— Та я в курсі, не переживай.

   Хлопець знітився й опустив руки. Він не знав, що говорити далі. Це Люда, проте вона зовсім інша. І справа не лише в дивному одязі, а й у ній самій, у тому, як вона його зустріла. Теплою цю зустріч точно не назвеш.

— Як ти?

   Дівчина підійшла ближче.

— Ти сумував?

   В її голосі не було ні крихти тепла чи радості, проте Богдан вирішив вхопитися за соломинку.

— Я постійно думав про тебе.

   Люда холодно всміхнулася.

— Справді? Ночами не спав, не їв, не пив?

— Повір…

   Дівчина мовчки оминула його і підійшла до старої верби. Богдан залишився позаду.

— Про мене швидко забули? Чи ніхто й не шукав?

— Шукали. Виділили матеріальну допомогу твоїй мамі. Вона була в лікарні… психоневрологічній. 

   Щось боляче кольнуло в грудях. Люда стиснула зуби і глянула вперед: горизонт злився з небом, ставши таким ж сірим. Богдан тихо підійшов і став поруч.

— Я відчував себе останнім покидьком, бо знав, де ти. Проте мовчав. І не був впевнений, чи правильно роблю.

— Ти бачив її? — тихо спитала дівчина, вдивляючись у далечінь.

— Так, кілька разів. Я рідко буваю тут через навчання, — Богдан глянув на неї. Вперше за довгий час вона була так близько. Хвилясте волосся виднілося з-під хустини на голові. Світла шкіра була гладкою та рівною, без сліду рум’янцю. Її суворий погляд був для нього незвичним. Він звик бачити Люду інакшою: привітною та усміхненою.

— Як вона?

   Юнак опустив очі.

— Я не говорив з нею. Та й що я міг сказати? Ми ж незнайомі, — Богдан розумів, що виправдовується, проте він стільки часу таїв у собі відчуття провини, що зараз мусив з кимось поділитися. — Ти змінилася.

— А ти такий самий, як колись, — байдуже відповіла дівчина, пронизуючи його холодними, майже прозорими очима.

   Думки в голові Богдана не трималися купи, ніяк не складалися в одне. Ніколи б не подумав, що буде так складно. Вся ця ситуація здавалася йому нереальною. От-от він прокинеться, розплющить очі — і все зникне.

— Я дещо приніс, — він скинув наплічник. — Але не впевнений, що ми можемо зараз влаштувати пікнік на природі, — юнак винувато всміхнувся і простягнув рюкзак Люді.

— Що там?

— Так, дрібниці. Ми можемо десь посидіти?

— Тут тобі не ресторан, — дівчина різко відвернулася і пішла геть.

— Стривай! Не йди! — Богдан кинувся за нею.

— Ти ж хотів десь посидіти? — кинула Люда через плече, не зупиняючись.

   Вони дійшли до входу в крипти, пройшли темним тунелем і вийшли біля вхідних дверей всередині костелу.

— Що то було? — спромігся нарешті на слово хлопець, озираючись назад у морок крипт.

— Нічого, — полегшено видихнула дівчина.

   Люда намагалася весь час іти попереду, тримаючись на відстані від Богдана. Чому вона його не прогнала ще там, надворі? Навіщо привела сюди? Їй здавалося, що ті мальовані янголи спостерігають за ними з осудом, особливо той, з одним крилом, тому йшла швидко, не підіймаючи очей.