-

Частина 2

   Минула середина ночі, та Люда досі не могла заснути. Вона докоряла собі за те, що поцілувала Йоана. За те, що цим наразила його на небезпеку. «Про що я тільки думала?» Вона обіцяла самій собі триматися подалі від нього, та щоразу забувала про все, як тільки Йоан з’являвся в її полі зору.

Сумління зникало, коли вона пригадувала ту коротку мить насолоди, яку відчула поруч з ним. У голові запаморочилося. Їй знову здалося, що вона от-от впаде, не зважаючи на те, що дівчина лежала. Ніжність його вуст, сила, з якою він обіймав її — спогади про це доводили Люду до безтями. «Як мені бракує тебе! Почути хоча б одне твоє слово… Просто бути поруч…»

   Не маючи змоги більше терпіти, дівчина зірвалася з ліжка, взяла свічку і обережно вийшла на сходи. Спустившись тільки на одну сходинку, вона побачила, що прохід відкритий. Спершу подумала, що Лука забув зачинити його, але раптом почула голоси. Люда погасила свічку, зійшла ще на кілька сходин вниз і завмерла.

— Думаєш, мені було легко? — почувся голос Пилипа. —  Я був першим і не знав, що робити. Скільки довгих днів та ночей я провів у безкінечній молитві, лиш аби не бачити її! Водночас хотіти володіти нею та каятися через свої гріховні помисли… Відганяти думки про те, аби зректися свого шляху, та бути готовим віддати все заради служіння Йому. Я чекав дня, коли вона піде, проте боявся страшної миті розлуки. Скільки часу мені вартувало прийняти все, що сталося, і бути щирим у своїй молитві за її земну долю!

— Ти знаєш, що я вже давно і тяжко розплачуюся за скоєне, — Люда здригнулася, впізнавши Йоана. Його голос до невпізнання змінився, ставши незвично тихим і жалісним. — Мені шкода Забаву, шкода Нестора та Ґосю. Коли я взнав про те, що з ним сталося, то думав, що вмру від розпачу. Та ти так само, як і я, добре знаєш, що це неможливо… Мені шкода кожного з вас. Якби ти поставив себе на моє місце, то…

— То що? Я б збагнув тебе? А чи не забагато людей намагалося тебе зрозуміти? Ти не помітив, що з того вийшло, га? Багатий синок, добре тобі жилося? То якого дідька ти пішов до кляштору? Ти ніколи нічим не переймався! Не думав, як то важко — лишитися безбатченком у сім літ! Як то — часто спати на сирій землі, мокрій від дощу, весь в болоті! Я залишав свою бідну матінку вдома, бо вона була слаба, не могла ходити. Йти малим хлопцем на чужі городи, весь день робити під палючим сонцем і вертатись ввечері з кількома зернинами в руках! Та ота пара зернят була для мене цілим багатством, бо я знав, що з них можна спекти таку-сяку паляницю і нагодувати свою матінку! — голос Пилипа здригнувся. — А потім вона наказала довго жити і я відрікся, як мені тоді здавалося, від усього. Прийшов сюди. Вперше у моєму житті до мене гарно ставилися, я не був голодний та мав теплий одяг. А коли підріс, вирішив назавжди тут залишитися і присвятити себе Богу. Потім з’явився ти. А ще трохи по тому з’явилася Забава і світ мій перевернувся назавжди.

   Пилип замовк. Люда намагалася зрозуміти, що відбувається. Кілька разів поривалася збігти вниз, проте щоразу зупиняла себе. Тиша тривала надто довго і дівчина подумала, що вони пішли. Люда обережно зробила ще кілька кроків, тримаючись руками за стіну. Йоан і Пилип досі були там. Йоан сидів навпочіпки, спершись до стіни і обхопивши голову руками. Пилип стояв спиною до дверей, склавши руки на грудях. Вони були однакового зросту, але худорлявість і легка сутулість робили Пилипа ще вищим.

— Мені жаль, — промовив врешті Йоан. — Більше я нічим не можу допомогти.

   Пилип винувато глянув на нього, шкодуючи про сказане зопалу.

— Я не хотів нічого поганого казати, просто не хочу, аби тобі було так само важко. Займай себе роботою, молитвами — це єдине, що може допомогти не думати про неї. Витримай той рік, та не дозволь їй залишитись на довше.

   Люда стояла на передостанній сходині, притиснувшись до холодної стіни усім тілом, і не рухалася. Серце її шалено калатало, у голові гуло, як у порожній бочці, а щоки палали вогнем. Невже Йоан таки небайдужий до неї? Невже він щось відчуває і через це уникає її? Як вона може залишитись більше, ніж на рік? У неї було стільки запитань!

— Ти йдеш? — після короткої паузи спитав Пилип.

— Так, звісно.

   За мить вони зникли. Дівчина почула скрегіт ключа, що замикав двері, заплющила очі й протяжно видихнула.

***

— Ми побачимось увечері?

— Мабуть, що ні. Ти ж знаєш, що трапилося.

— А ти тут при чому? — співрозмовнику (чи то пак співрозмовниці) на тому кінці явно вривався терпець.

   Богдан увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл перед собою. Потім взяв склянку і одним ковтком висушив рештки коньяку, що поцупив у батька. «Що тобі сказати? Що ти мені осточортіла? Що думаю тільки про неї?» Юнак покрутив у руці порожню склянку і на мить заплющив очі.

— Та я тут теє… трохи прихворів. Зашмаркався, так би мовити.

— До тебе приїхати? — спитала Марта.

— Ні, я не хочу тебе заразити, кицю.

   «Киця» замуркотіла.

— Ну, гаразд. Пий чай з малиною. Я потім ще наберу тебе. Мама якраз зібралася по магазинах пробігтися, бере мене з собою. Треба подарунки готувати до Різдва. Цілую тебе, мій горобчику!