Розділ 9

Частина 1

Марта глянула на годинника. Богдан телефонував дві години тому. Повідомив, що виїжджає, і попросив, щоб дівчина вийшла його зустріти. Вона була проти того, аби коханий вчився так далеко від неї, але той наполіг на своєму, запевнивши, що буде дзвонити щодня. Хлопець не приїжджав майже місяць, але тепер, коли сесія позаду, вони проведуть усі канікули разом. Марта мрійливо усміхнулась. Надворі давно стемніло. Вона натягнула хутряну пов’язку на вуха і озирнулася — пусто й тихо. Люди давно вдома, радіють закінченню важкого робочого тижня. Тільки Марта самотньо стоїть на безлюдній зупинці. Інша на її місці можливо й перестала б чекати, та дівчина не хотіла йти додому, де їй знову довелося б слухати мамині нотації.

   Час від часу повз неї проїжджали автівки та автобуси, та того, кого вона так чекала, не було. Марта підняла голову вверх і її погляд впав на костел. Із місця, де вона стояла, було видно лише його верхівку. На фоні темно-синього неба він здавався чорним і зловісним. Дівчина мимоволі здригнулася. Вона не розуміла, чому ніхто не дасть наказ знести його. На її думку, така «древність» лише псувала красу містечка. Щоразу, коли через зупинку проїжджав автобус чи машина, земля під ногами тряслася. За розповідями довгожителів містечка, саме через це місце проходив один з підземних тунелів. Він тягнувся від костелу до гаю.

   Із-за хмар з’явився круглий місяць. Дивним чином у повнолуння Марта завжди відчувала цілий спектр емоцій. Їй хотілося то плакати, то сміятися. Однієї миті роздратування та злість охоплювали з головою, наступної — мучило нестримне бажання вимкнути телефон і кілька днів не вставати з ліжка.

   Недалеко почувся звук мотору і дівчина нетерпляче закусила нижню губу. Чуття її не підвело: за кілька секунд з-за рогу з’явився автобус, а ще за мить вона тонула у Богданових обіймах.

— Мені було погано без тебе! — прошепотіла Марта, дивлячись на нього повними ніжності очима.

— Вірю, бо мені було ще гірше, — збрехав хлопець. — Йдемо швидше додому.

— До тебе?

— Ну звичайно! Ти довго чекала?

   Дівчина мовчки закотила очі.

— Ясно. І що, страшно не було?

   Та заперечливо похитала головою.

— Зовсім-зовсім! Лиш та дурна халупа, — Марта кивнула в бік костелу, — трохи лякає мене.

   Богдан ледь стримався, або не глянути туди, куди вона вказувала.

— Кохання моє, ти знаєш, що я захищу тебе в будь-якій ситуації. Не варто звертати уваги на дрібниці. Ходімо, нас вже зачекалися.

***

— Іноді мені здається, що я прокажена! — Люда сиділа на підлозі, поклавши голову на ліжко, і порожнім поглядом дивилася на вогонь у каміні. — Він навіть не хоче зі мною говорити!

   Лука вкотре безпорадно розвів руками.

— Він такий є! Ніщо не змінить його натури.

— Але чому?

— Бо виріс багатим, розпещеним, боярським синком, — хмикнув послушник. — Він добре знає свої недоліки.

— То чого не бореться з ними? — Люда підняла голову і роздратовано глянула на спокійного брата.

— Бореться. Тому він і вирішив стати монахом, аби залишити позаду гріховне мирське життя і стати на праведний шлях.

— Праведний, аякже, — пирхнула дівчина.

— Саме так, — серйозно відповів Лука. — Ми тут не тому, що захотілося погратись у праведників. Звичайно, у кожного були свої причини, аби вибрати цей шлях, та все ж ці дороги зійшлися в одну — дорогу до Бога.

   Люда витерла сльози краєм рукава.

— Мені постійно здається, що цього разу ви отримали не ту обрану.

— Обрана сама вибирає свій шлях. Ніхто її не змушує. Тебе ж тягнуло сюди?

— Так, дуже, — вражено призналася дівчина, — мов магнітом.

— Отож, — лагідно мовив послушник, сідаючи поруч. — Це тільки твій вибір.

   Люда зітхнула.

— Ти не думай, я не шкодую ні про що. Якщо це моя доля, я підкорюся. Хоча ще зовсім недавно думала інакше. Та поясни мені, що значить — пройти випробування? Звідки ви знаєте, чи послушник пройшов його чи ні?

— З дня появи обраної у храмі повинен пройти один рік, — поволі відповів Лука, підбираючи слова. — Якщо за цей час брат не змінить своєї думки і залишиться вірним покликанню, можна сказати, що він пройшов останнє випробування. Я вже тобі казав, що то дуже важко.

— Але це не точно?

— Усі ми люди. Насправді кожен бореться зі спокусами усе своє життя. Це стосується не лише семи смертних гріхів. Так само у кожного з нас постійно виникають певні бажання, думки. Послушники та монахи живуть в безупинному протистоянні усьому мирському. Це постійна боротьба, але наша триває майже тисячоліття.

— Це повинно було загартувати вас, — невпевнено мовила Люда.

   Лука знизав плечима.

— Мабуть. Проте спогади живі. Ці дев’ять століть минули ніби кілька днів.  Тобі Йоан розповідав трохи про своє життя, чи не так?

   Дівчина кивнула.