-

Частина 3

Вони дійшли до кінця ринкової площі й звернули у вузький провулок. Безлюдна вулиця навіювала страх. Голі чорні дерева обабіч шляху перепліталися одне з одним, утворюючи з гілля химерну павутину. Кілька напіврозвалених хат зяяли темними вікнами, ніби порожніми очницями, мовчки волаючи про допомогу. Люда посковзнулася, йдучи брудним глиняним шляхом, та Федір встиг її підхопити.

— Ми майже прийшли. Це коротка вулиця.

   Вони зупинилися перед одноповерховим будинком з обдертими стінами та темним хирлявим дахом, схожим, радше, на стодолу, аніж на монастир.

   Люда стала, мов укопана, і розгублено перевела погляд зі старої споруди на послушника.

— Що це?

— То ж і є братство, пані.

— Це? — дівчина скривилася, — і там ви лікуєте людей? І вони ще платять вам за це гроші? Та я би одразу звідси втекла!

— Гроші? Нащо гроші? — глянув на неї брат.

— Та прості, гривні там, чи ще щось… То ми йдемо?

— Яка ви, пані, часом дивна буваєте. Ніяк не годен вас збагнути, як не намагаюся!

   Увійшовши всередину, вони опинились у довгому вузькому коридорі. По обидва боки нього було багато дверей, розміщених  одні навпроти інших. На кам’яних стінах висіли свічники.

— Що там? — спитала Люда.

— Келії. Ми живемо тут. Зараз будівля у поганому стані.  

— Чому ж ніхто її не відбудує?

— Місцеві бояри мають своїх лікарів, а прості люди більше довіряють знахарям та бабкам.

   Вони минали одні двері за іншими. Дівчині кортіло запитати, де келія Йоана, проте вона стрималася. Федір і так на нервах, а тут ще вона зі своїми забаганками. Вони  зупинилися перед одними з дверей. По той бік було чутно дивний моторошний звук, схожий на багатоголосий стогін. Послушник наліг на двері — і ті відчинилися. Люда несміливо зайшла слідом за ним.

— Брате, де тебе носило? Нам так бракує рук! — почула вона голос Пилипа, ховаючись за спиною Федора.

— Та я вже ж тут, готовий до роботи, — намагаючись говорити якомога впевненіше, відповів хлопець.

— Хто то в тебе поза спиною стоїть? — долинув до дівчини голос Луки.

   Люда, визнавши недоречним ховатися далі, зробила крок убік. Її очам відкрилася велика кімната, викладена темним каменем. В одному з кутів був камін, в якому весело горіло полум’я. Під стіною стояв великий стіл з різноманітними банками, глечиками та невеликими глиняними мисками. Просто на підлозі, встеленій соломою, на підстилках, ношах, лежали та сиділи хворі люди. Починаючи від немовлят і закінчуючи столітніми дідусями з бородами до колін. Одні тільки лежали і важко стогнали, інші вже намагалися вставати та ходити, гріли біля вогню руки.

— Федоре, чи ти здурів?! Отець тобі вуха повідкручує! — Лука кинувся до них, мина­ючи Пилипа.

— Та я знаю… — тихо промовив Федір.

— Твоє щастя, що його нема. А то було б тобі! Чим ти думав? — Люда ще ніколи не бачила Луку таким злим, хоча до цього часу вважала його доволі спокійним та врівноваженим.

— Перестань кричати на нього, Луко. Це я захотіла піти. Він тут ні при чому, — спробувала заспокоїти його дівчина. — Як хочеш кричати, то вже ліпше на мене.

   Лука якусь мить дивився на Федора, а потім повернувся до Люди.

— Ти не маєш тут бути.

— Чому?

  Та, взявшись в боки, зайняла войовничу позу.

— У нас купа роботи.

— Ти вважаєш, що я буду заважати?

— Ні…

— Отже, я залишаюся.

   Лука промовчав, не відводячи від неї погляду. «Яка ж вона вперта», — подумав він.

— Ну, добре. Можеш присісти ось тут, — він підсунув Люді рубанець. — Поки панотець прийде.

— А де він?

— Службу править. За недужих.

— А Йоан?

— З ним.

   Люда поморщила ніс.

— Не щастить мені сьогодні.

— Та вони пішли вже давно, то десь зараз прийдуть, — спробував втішити її Лука, хоч було видно, що йому самому не завадила б підтримка. У нього був зажурений вигляд.

   Дівчина уважно глянула на нього:

— Щось не так?

— Та ні, все добре, — зітхнув послушник і через силу всміхнувся. — Йоан скоро буде.

   Раптом Люда відчула себе незручно. Здавалося, що у неї на чолі написано про те, що сталося нещодавно між нею та Йоаном. Брати тут життя людські рятують, а вона…

   Сум Луки не був випадковим. Він бачив, як сильно обрана переймалася відсутністю його брата і хотів би опинитися на його місці. Хлопець намагався пригадати час, коли був потрібен комусь. Коли хтось так само чекав його, думав про нього, переживав. Лука пройшов усі свої випробування, та насправді боровся зі спокусами та звичайними людськими бажаннями все життя, як і решта братів. Жоден з них не перетворився на бездушне божество, позбавлене емоцій та почуттів.