-

Частина 2

   Останні тижні Люда була сама не своя. Щоразу присутність Йоана здіймала в її грудях шквал емоцій. Дівчина не могла зрозуміти спектру почуттів, які виникали при одній тільки думці про цього похмурого брата. Вона мовчки докоряла йому через нерозважливе минуле. Винила через смерть батька та Слади. Боялася його чорних очей і того, що не зможе вимолити прощення для його змученої душі. Та усе її єство неймовірно сильно прагнуло його присутності. Дівчина вбирала в себе його голос на вечірні, ловила кожну зміну інтонації та розчинялася у м’якому низькому тембрі. Проводжала поглядом його високу постать у чорній рясі після служби. Потім злилася на себе та засинала з молитвою на устах.

Та сьогодні він знову прийшов. «Може, я не така вже й гидка йому?», — запитувала себе обрана.

Послушник стояв, як завжди, біля виходу з кімнати, готовий щомиті піти. Йоан зневажав себе за слабкість. Який демон змусив його нині прийти сюди? Стільки часу він тримався, і все однієї миті пішло коту під хвіст! Ще з ночі ним заволоділа настирлива думка, що Люда в небезпеці. Він марно запевняв себе, що в кляшторі з нею нічого не може трапитися, та молив Господа позбавити його гріховних помислів. «Уповаю на Тебе, Отче небесний… Дай мені сил та терпіння!» Проте вже наступного дня після заутрені, крадучись, ніби злодій, швидким кроком переступив поріг храму.

Люда ніби чекала його. Її руки тремтіли, на чолі виступили краплини поту. Вона невпевнено підійшла до послушника.

— Я хотіла поговорити…

— Про що?

Холодний тон на мить остудив запал дівчини і вона різко зупинилася. Тепер між ними було лише кілька кроків.

— Я тобі бридка?

Чорні брови Йоана зійшлися на переніссі.

— Щось я тебе не розумію, дівчино. Тобі зле?

   «Мені не зле, то ти загальмований», — нервово сіпнулася Люда. Вона підійшла ще ближче і зупинилася. Монах стояв, ніби кам’яна статуя, не підіймаючи погляду.

— Чоло в мене холодне, але ось тут, — дівчина приклала руку собі до грудей, — дуже гаряче.

   Між бровами послушника з’явилася зморшка:

— Тебе болить серце?

— Ні, — Люда облизала сухі губи. У голові гуло, ніби в порожній бочці і дівчина розуміла, що назад дороги нема. — Я лише хотіла… — не доказавши, вона враз підвелася навшпиньки і поцілувала його.

    На подив, Йоан відповів на поцілунок, міцно обхопивши її руками. Дівчині здалося, що тверда опора зникла з-під ніг, і вона летить, летить у повітрі, невагома, мов пір’їна. Водночас цілий світ перестав існувати, втратив сенс, залишаючи місце тільки цій миті. Йоан жадібно вбирав у себе всю її, заціловуючи до болю, проте Люда не противилася, повністю віддавшись почуттю. Та раптом все скінчилося. Дівчина здивовано розплющила очі й побачила перед собою перекошене від жаху обличчя послушника.

— Досить! — він схопив її за обидві руки і силою відірвав від себе.

   Люда ледь втримала рівновагу і розгублено дивилася на Йоана. Той мав ще більш збентежений вигляд, аніж вона.

— Та що на тебе найшло? — послушник зірвався з місця і швидко вийшов з кімнати.

   Дівчина ще мить стояла, а потім обхопила голову руками.

— Яка ж я дурепа! Що я наробила, чим думала?! — вона закрила обличчя долонями. — Чекай!

    Вона збігла вниз і на останній сходинці зіштовхнулася з Федором.

— О, пані, я не хтів… Пробачте…

— Ти не бачив Йоана?

— Він тільки вийшов, — брат вказав на двері.

— Відведи мене туди!

— Ні, моя пані, — заперечливо похитав головою хлопець. — Пан отець самі відведуть вас туди, коли настане час. Я не маю такого права.

— Федику, будь ласка… Ну що все отець та й отець?.. Мені з ним не буде так цікаво, як з тобою, — Люда невинно кліпнула. — Ти зможеш показати мені більше, аніж він, хіба я не права?

   Дівчина знала, як підкорити собі цього хлопця: їй слід було лише сказати йому, що він найкращий, і той повністю опинявся під її владою. Так само сталося й тепер. Федір вже ледь стримував задоволену усмішку.

 — Я не можу, пані…

 — Ти ж знаєш, що ти най-най! Ну?..

   Хлопець переступив з ноги на ногу.

— Перепаде мені за це, моя пані. Ой, перепаде!

— Рано чи пізно я б все одно пішла туди, то чи не однаково з ким і коли?

— Ой, пані, несолодко мені буде через вас. Та що ж зробиш? — послушник підійшов до дверей. — Ви добре то знаєте, що не відмовлю я вам, не зможу, і користаєте з того. Ой, бідні, Федоре, будуть твої вуха, — забідкався він, дістаючи зі складок ряси ключа.

   Люда радісно застрибала на місці.

— Який же ти класний, Федику! Я тебе обожнюю! — дівчина міцно обійняла його.

 — Та я вас теж, пані, але… — брат повернув ключа один раз і зупинився у нерішучості.

— Ніяких але! — перебила його Люда і, легенько посунувши Федора вбік, повернула ще раз ключа, налягла на двері — і ті відчинилися.